Розділ XXXIV Страшний сон Шатоф’єра

— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.

— Правильно. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.

„Пізно похопилися, хлопці! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою“.

— Добре. Тоді я поїхав.

Почулося кінське іржання.

— Будь розсудливий, кузене, — вже кастільською кинув йому вслід той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обійдеться.

„Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свій тріумф. — Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу“.

Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо не зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскайї. Байярда ніде видно не було.

Ернан поклав два пальці в рот і засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.

— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — брр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — так вони сущі янголи в порівнянні з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, у мене чуття таке — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя не тішилося, тільки б не плакало, — а мені все одно, я такими дрібницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобі скажу: буде наш Філіп великим государем, дуже великим — Філіпом Великим, ось ким! Був у нас і Авґуст Великий[33], і Карл Великий, і Александр Великий[34]. Був Корнелій Великий[35], був Філіп-Авґуст Великий — а от Філіпа-без-Авґуста Великого ще не було. Так буде, Байярдику, повір мені на слово, буде. А я в його конетаблях почуваю себе значно ближче до жезла ґросмейстера тамплієрів, ніж якби був одним з маґістрів ордену… Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче відповім. Я, знаєш, також не янгол і ради досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жінку… І яку жінку! Королеву серед жінок! Вона — сама досконалість. Вродлива, розумна, велична, владна… Скажу тобі по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в житті пошкодував, що склав обітницю цнотливості. Це, звісно, гріх, і я маю гнати геть такі думки, але вони, підлі, знахабніли вкрай — ну, ніяк не хочуть дати мені спокій, хоч ти лусни! І що мені з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жінка Марґарита Наваррська!… Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хіба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся… Що не кажи, Філіпові казково пощастило, що він одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконі… гм, і королеви для всієї Ґаллії нема і бути не може… Ну, а щодо мене, — Ернан знов зітхнув, — то я завжди буду йому відданим другом, а їй - вірним лицарем… Що ж, поїхали, Байярдику, в палаці нас, напевно, зачекалися… Проте ні, постривай! У шатрі ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!