Розділ VIII Дон Філіп, герцоґ Аквітанський

— Так, зробив. Та чи не запізно? Я так довго й уперто відштовхував від себе Філіпа, що, боюсь, він не зможе і не захоче повернутися до мене… як мій син. Він житиме тут, буде моїм спадкоємцем — але не сином.

— Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, — переконано відповів Шатоф’єр. — Філіп, як і раніше, шанує вас. І до речі, про спадок. Як я зрозумів з Філіпових слів, ви не лише визнаГте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володіння Беарн з Балеарами.

— Ах, це! — недбало відказав герцоґ, ніби мова йшла про якусь дрібницю. — Так, я поступлюся Філіпові Беарном, а ще зроблю його співправителем Ґасконі, аби він не почувався біля мене хлопчиком на побігеньках. Після всього, що сталося між нами сім років тому, для нього ця роль була б принизливою.

„Це вже точно“, — подумав Ернан і схвально кивнув.

— Ну а я, — продовжував герцоґ, — з радістю перекладу частину державних турбот на його плечі. Я вже старий, а він молодий і енерґійний, та й здібностей йому не бракує. Я чув, що він добре справляється з Кантабрією і вже зарекомендував себе в Кастілії як зрілий державний муж.

— Він зарекомендував себе ще тут, у Ґасконі, — зауважив Ернан. — Коли зумів залучити на свій бік більшість вельмож та сенаторів.

Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всміхнувся і перевів сумний погляд на Ґабріеля, який за весь цей час не зронив жодного слова і лише уважно слухав їхню розмову. Він почувався дуже незатишно в товаристві одного з найзнатніших і наймогутніших князів католицького світу.

— Пане де Шеверні, — м’яко заговорив герцоґ. — Якщо я не помиляюся, шість років тому ви кілька місяців гостювали у Філіпа в Кантабрії. Чи це був ваш старший брат?

— Це був я, монсеньйоре, — відповів Ґабріель. — Я старший з братів. У вересні сорок п’ятого року я приїхав на запрошення вашого сина і пробув Сантандері до весни сорок шостого.

— Цебто до смерті вашої сестри?

— Я повернувся до Франції через місяць після того, як померла Луїза. Вірніше, з’явився батько і забрав мене. Він звинуватив вашого сина у смерті Луїзи і… — Ґабріель глибоко вдихнув, набираючись сміливості. — Даруйте, монсеньйоре, але він вважає, що це у вас на зразок сімейної традиції… мм… коли жінки вмирають під час пологів.

Герцоґ спохмурнів, але не образився.

— Можливо, ваш батько недалекий від істини, юначе, — глухо промовив він. — Адже в Писанні сказано, що гріхи батьків спокутують діти. І повірте, мені шкода, що кара Божа впала на вашу сестру, ні в чому не винну дівчину… — Герцоґ помовчав, гадаючи, чи не для того Ернан привів сюди Ґабріеля, щоб викликати в нього докори сумління. — А опісля ви більше не бачилися з Філіпом?

— До вчорашнього вечора ні.

— Я чув, що в Кантабрії ви потоваришували.

— Смію сподіватися, монсеньйоре, що ваш син досі вважає мене своїм другом. Усі ці роки ми з ним регулярно переписувалися, незважаючи на те, що мій батько був категорично проти. Коли до нас дійшли чутки про… про поведінку пана ґрафа, він розцінив це як образу пам’яті Луїзи, і вимагав від мене, щоб я припинив з ним будь-які стосунки.

— Але ви не припинили?

— Ні, монсеньйоре. Я пішов проти батькової волі, бо не поділяв його думки про вашого сина.

Герцоґ важко зітхнув:

— Атож, ваш батько надто категоричний. Філіпова поведінка варта суворого осуду — з цим важко не погодитися; але такий вже він за вдачею. Серед людей немає безгрішних, у кожного є свої недоліки, і його велелюбність… втім, будемо відверті, його розпусність — одна з незаперечних його вад. Боюсь, це в нього в крові, від народження.