Розділ VI „В час, призначений Богом…“

До Філіпа підійшов Ґастон д’Альбре — вже зодягнений у розкішну мантію з реґаліями верховного судді Беарну, яким він був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутніх з такими словами:

— Панове! Відповідно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслідування й оголошую, що протягом тижня сповіщу всіх високоповажних сенаторів Беарну про місце і час проведення слухань. Також я звернуся до верховних суддів Аквітанії та Каталонії з пропозицією найближчим часом провести такі ж слухання в Аквітанському і Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт був ухвалений усіма трьома Сенатами до осені цього року й запропонований до уваги государеві нашому Філіпові, князеві-протектору Ґасконі та Каталонії, володареві Беарну і Балеарських островів.

На цьому церемонія закінчилася.

— Боюся, братику, — тихо промовив Ґастон, звертаючись до Філіпа, — не жити тобі більше в Тарасконі.

— Я це знаю, — кивнув Філіп. — Доведеться таки їхати до Кантабрії.

— До Кантабрії? Але чому? Навіщо так далеко втікати?

— А де ж мені ще подітися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а він точно не визнає, то я буду змушений покинути його володіння.

— То замешкай в Андоррі. Це посаг твоєї матері, і від сьогодні твій батько ніяких прав на неї не має. Тепер ти повнолітній, а Андорра належить до королівського домену.

— Так-то воно так. Але з іншого боку… гм… вірніше, з всіх боків вона оточена батьковими землями, і в цьому анклаві я почуватимусь як у в’язниці. До того ж там немає жодного пристойного замку.

— Поїдь до Тулузи, — запропонував Ґастон. — Тобі навіть не доведеться нав’язуватися королю, він сам тебе запросить.

— Атож, певна річ. До цього його зобов’яже родинний етикет: я ж бо його напіврідний племінник, а крім того, формально я спадкоємець престолу. Він зустріне мене з розкритими обіймами і ні словом, ні поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутність у Тулузі. Я буду справжньою свинюкою, якщо скористаюся з цього, і ти чудово це розумієш. Тож будь ласка, не корч з себе сільського дурника і не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирішив — я їду до Кантабрії… Після весілля, звичайно.

Д’Альбре зітхнув:

— Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цією дівчиною, їдь собі до Кастілії, і бодай тебе… — Він знову зітхнув, і на його обличчі відбився смуток. — Мені тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навіть не уявляєш, як я прив’язався до тебе.

— Ти також дорогий мені, Ґастоне, — зворушено відповів Філіп. — Ти мені як рідний брат, а Амеліна… Амелінка, рідна моя сестричка… І Ернан… І всі інші…

Ґастон підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Ну, все, геть похмурі думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тільки й усього. Вище голову, братику, тримай хвіст трубою. У нас сьогодні свято, скоро відбудеться урочистий бенкет, а поки піди трохи відпочинь. І поплач — може, від цього тобі полегшає.

— Я не буду відпочивати, — сказав Філіп. — І плакати не стану. Зараз я поїду в Тараскон — треба розповісти про все батькові.

— В цьому немає потреби. Твій батько дізнається про все від своїх лазутчиків. Він підіслав їх ще вчора, коли до нього дійшли чутки про наші приготування. Під час церемонії тут було двоє його людей. Один уже поїхав, а другий, за моїм відомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твій батько почує про все з перших уст.

Проте Філіп похитав головою:

— Це нічого не міняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати.