Розділ «ХLVI»

— Поїхав вiн з блешнею пiд оком, — пiдбив пiдсумок майор. — Я, до речi, давав таку установку. А що, всяке буває.

Ми запакувалися i виїхали на дорогу. Андрiйович виявив бажання їхати зi мною. Мажор, вкритий курткою, сопiв на задньому сидiннi, час вiд часу розплющуючи очi та пiдiймаючи голову. Напевно, також не мiг повiрити, що живий. Попереду нас їхав Прокопчук з опергрупою, замикав процесiю жовтенький бус iз «Беркутом». Я ще раз озирнувся на Мажора. Сам того не бажаючи, сьогоднi вiн врятував менi життя. Щоправда, я йому одразу ж i вiддячив тим самим.

Стоп! Нога сама натиснула педаль, вiд чого машина доволi рiзко загальмувала. Подiбнi iдеї завжди зринають раптово. А до того ламай голову — не ламай… Мав настати момент i вони з'являються самi. Показавши лiвий поворот, я викрутив кермо i, зробивши пiвколо на порожнiй дорозi, поїхав назад.

— Куди?! — не зрозумiв Андрiйович. — Що таке?

У дзеркалi заднього виду жовтий бус також розвертався за нами.

— Туди, — промовив я, намагаючись не вiдпустити думок.

— Що ти забув там? — волав Андрiйович. — Уже нi хрiна не видно! Нiч!

Телефон заходився у його кишенi. Iншi учасники ескорту також не зрозумiли нашого маневру.

Це ще не була нiч. Лише сутiнки. Тому, ставши на мiсце, з якого стрiляв по бандитах, я чiтко побачив заплави. Острiвець очерету, бiля якого кулi мало не зрiзали Мажора. Прогалина, до якої вiн плив, утiкаючи. Усе видно.

— Що там таке? — не вгавав Прокопчук, розводячи руками у повному нерозумiннi.

— Що, що… Звичайна еврика, — бурмотiв Андрiйович, умощуючись на пiднiжцi джипа. — Дедуктивний метод. Зараз скаже.

Завмираючи, я перейшов на пагорб, де стояли вони. Мiсцевiсть iшла догори, i високий прибережний очерет вже не мiг заховати вiд огляду розливiв рiчки. I звiдси ще краще, анiж зi свого попереднього мiсця, я побачив той самий острiвець i ту саму прогалину. А отже, випускаючи черги по водi, вони добре бачили по кому стрiляють. Бачили Мажора! I крик «он вiн!» стосувався аж нiяк не мене!

Мимоволi чухаючи голову, не здатну вмiстити висновки, я повернувся до машини.

— Ну… — тiльки й вимовив Прокопчук.

— Вони приходили не за мною, — упевнено сказав я. — Їм потрiбен був Мажор.

Обидва тiльки розкривали роти, коли я викладав їм думки про те, що банда прекрасно бачила, по кому стрiляє. Усе збiгалось. Шокований несподiваним нападом я не здатен був одразу зрозумiти цi важливi моменти. Наприклад, який сенс був для них чекати, поки я випущу з машини пса? Могли схопити мене одразу. Але тодi я бачив би, що Мажор потрапив у їхнi руки. А цього не мало бути. Для чого тримати мене пiд прицiлом i вимагати ключi вiд джипа? Можна ж було вбити мене у спину i забрати ключi! Але такої мети не було! Гадаю, якщо моя смерть була б їм потрiбна, той другий встиг би вистрiлити, поки я вимахував спiнiнгом. Та що казати — великих босiв з маститою охороною прибирають серед бiлого дня у людних мiсцях. А мене? Самого, бiля рiчки? Маячня! Їм просто не замовляли цього. Або навiть не так. Швидше, те, що роблю я, їх влаштовує. Але у задумах цих людей не збiгалась одна ланка. Мав зникнути Мажор. Чомусь тепер їх не влаштовувала наявнiсть у Джая двiйника, якого, можливо, самi ж вони i підсунули. Чи не тому, що я здогадався, що це двiйник? I вiн мав зникнути. Саме зникнути! Гадаю, мене вивезли б на моїй же машинi подалi, можливо, полякали б для годиться, а потiм дозволили б утекти. За цей час тi двоє, що не показувались на очi одразу, лiквiдували б Мажора. Повернувшись на мiсце, вже з вами, я його звiсно, не знайшов би i думав би, що пес просто пропав, загубився, утiк… Ну я ж не є для нього отим господарем, якого вiн мав би чекати на мiсцi так, як свого на «Бермудах»… Та я виявився прудкiшим, анiж вони сподівались. I от у мить, коли менi вдалося втекти, а вони розгубилися, з'явився Мажор. Вони миттєво вiдкрили вогонь, адже я мав тiкати навмання дороги i не бачити цього.

Усе тепер збiгалось. I напад отих двох Сергiєвi не примарився. Хлопцi реально намiрилися вгрiти його битами, пiсля чого мiй помiчник не зрозумiв би, куди подiвся Мажор. Думав би, що просто втiк. I вистежили саме Сергiя, а не когось iншого з нашої команди лише тому, що Мажор на той час був з ним. А тепер бiля пса був я.

— Ну я розумiю, розумiю! — намагався доглупати Андрiйович. — Але який сенс у цьому? Для чого влаштовувати такий складний спектакль?

— А для того, що Джай, так виходить, має з'явитись. Причому з'явитись пiд тiєю ж легендою. Тобто усi ми маємо знати, що з'явився саме вiн — той, що пiвроку жив у «Бермудах» в очiкуваннi господаря. А як же це можливо, якщо «бермудський» Мажор у нас? Виходить, тепер вiн зайвий.

— Гаразд, — погодився Прокопчук. — А у появi пса, того, що зветься Джай, тодi який сенс?