Розділ «ХLIV»

— А ви впевненi? — запитав я. — Могла ж людина якось помiняти зачiску, ну, окуляри, ще якiсь деталi, що змiнюють зовнiшнiсть. Не поспiшайте отак зразу. От, вуса, ви кажете, були. А може навмисно запустив їх тодi, а тут, на оцих зображеннях безвусий.

— Його тут немає, — упевнено повторила вона. — Розумiєте, начебто звичайна у нього зовнiшнiсть, нiчим не примiтна, але запам'ятовується. Я упевнена, тут його немає. У мене пам'ять на обличчя.

— Гаразд, — зiтхнув я. — тодi ми пiдемо. Жаль.

Ми були вже бiля дверей, коли пенсiонерка, зробивши якийсь нерiшучий рух, промовила:

— А ви знаєте… Не впевнена, що це допоможе, але… Я ж усе життя вчителькою пропрацювала, молодших класiв. Це ми вчимо дiтей писати першi букви. I завжди звертаємо увагу на те, як учень тримає ручку. Намагаємося, щоб це було правильно. А вони як тiльки тримають! Так буває пальцi скрутить, що в уявi не вкладається, як таке можливо. Дехто з вчителiв бореться з цим, але я розумiю, що це марно. Є якiсь особливостi будови ще слабеньких дитячих пальчикiв. Як правило, ця манера неправильного тримання ручки залишається потiм у людини на все життя.

— I… — пiдштовхнув я.

— До чого ж я веду, — продовжила пенсiонерка. — Вiн власноруч записав менi свiй номер телефону, котрий, як ви кажете, виявився недiйсним. Так от, менi лише раз доводилося бачити серед своїх учнiв такий спосiб тримання ручки. Я намагалася перевчити цю дiвчинку! Де там… Вiн тримав точнiсiнько так само.

Нiна Василiвна взяла завбачливо простягнуту мною кулькову ручку i взяла її подiбним чином. Так дiйсно треба зумiти! Усi три пальцi — вказiвний, середнiй i безiменний, прогинаючись пiд однаковим кутом, притискали ручку зверху, а великий, сягаючи аж за них, пiдтримував iнструмент писання знизу.

Взявши ручку так само, як показувала вчителька, я спробував писати.

— Бачу незручно, — засмiялась вона. — Але тримаєте правильно. Точно як вiн. Очевидно, у цих дiтей надто довгi великi пальчики i вiдносно слабкi усi решта. Тому й виникає у першому класi така манера тримання. А за кiлька рокiв уже нiчого не змiниш.

Подякувавши жiнцi, ми вирушили додому. Машину вiв Павло. Я сидiв поруч i розглядав нi на що не схожий фоторобот невiдомого, який аматор Павло пiд керiвництвом Нiни Василiвни злiпив за допомогою подарованої Андрiйовичем програми, якою користувалися фахiвцi МВС. Вона вважала портрет доволi схожим. Обличчя ж його, як на мене, виглядало непропорцiйним. Проте Нiна Василiвна бiльше нiчого не могла додати.