Розділ «ХXXIV»

— Я й не була для нього чимось близьким, так як i вiн для мене, — зiтхнула Олена. — Навiть не пам'ятаю, чи колись гладила його. Може, як ще малий був. Не годувала — точно. Та й, здається, не кликала. Навiть якщо Андрiй кудись їхав, завжди брав його iз собою. Джай був розумним псом i не створював незручностей. Боже… Який вiн страшний… схуд, наче трiска… У реп'яхах весь… наче панцир на ньому — там, де зубами не досягає, щоб повиривати…

Олена не була сентиментальною жiнкою, але навiть її голос тепер здригнувся. Вочевидь, зараз вона шкодувала про те, що свого часу iгнорувала Джая. У її гарних сiрих очах блистiли сьози. Одна перелилася через край повiки i потекла по щоцi. Не маючи пiд руками нiчого належного, я просто витер її. I одразу з'явилася нова.

— Нiколи не доводилося вiдчувати, як чоловiк витирає тобi сльози, — похитала головою Олена. — Дивне вiдчуття.

— Чому?

— А я нiколи не плакала, — посмiхнулася вона, довершуючи мою невдалу пацьканину своїми рукавичками. — Якось не доводилося. Не було причин, хоча й радiти особливо — також. Життя наче пiд якусь кальку, за директивами, планами. Усе чiтко, усе розплановано. Є колiя — потрiбно котитися. Якi сльози? А от останнi пiвроку усе змiшалося. I я у цьому планi все надолужила.

— Не плачте, — попросив я. — Тримайтеся i не розкисайте — це головне. Дасть Бог, ми його знайдемо i усе стане на свої мiсця. Усе буде як ранiше.

— Ви дiйсно вважаєте, що таке можливо? — цi очi ще не висохли повнiстю, але зараз широко розплющилися вiд здивування.

— Не вiдкидаю такого варiанта, — обережно поправив я.

— Було б добре, — швидко промовила вона. — Я усiєю душею бажаю, щоб Андрiй знайшовся живим, хоча й не вiрю у це. Та й ви також не вiрите. Але нехай. Проте повернення до старого не хочу. Кажу вам правду. Що ви плануєте далi?

Її очi вже висохли i дивилися на мене, шукаючи пiдтримки, жадаючи дiї. Нi, тi, якi мали б манiпулювати мною, так не змогли б.

— Далi менi потрiбен Джай, — сказав я. — На повiдцi. Тiльки пiсля цього почнемо прочiсувати мiсцевiсть. Якщо зараз його вiдлякати, про це можна забути.

— Давайте спробуємо ще раз, — попросила Олена. — Вiн пiдiйде!

— Не знаю, — похитав головою я. — У мене iнший план. А вам би радив повернутися. Залиште менi все, що привезли, i їдьте додому.

Та вона не бажала про це навiть чути.

— Я залишаюсь у готелi. Буду чекати. А ви тримайте мене у курсi i… сподiваюся, за виконанням обов'язкiв ви не забудете про моє iснування.

— Чесно кажучи, нiколи цього собi не дозволив би.

Вiдчуття недосказаного з'явилося несподiвано. Нiзвiдки. Воно переслiдувало дорогою аж до Вишгорода. Воно буквально не виходило з голови, коли стояв у дверях готельного номера, прощаючись, вiдчуваючи легке потискання її теплої руки.

Що це було? Ну, звiсно ж, не освiдчення! Тодi що? I я тупцював на мiсцi, не в змозi за проблемами iз собакою збагнути, що нiхто не спростовував версiї, згiдно з якою, Чумака могли прибрати серйознi люди, якi i тепер зацiкавленi у тому, щоб таємниця його зникнення нiколи не вилiзла на свiт божий.