Розділ «II»

— Не понесете, — вiдрубав депутат, зробивши вiдповiдний жест рукою.

— Толю, ось люди, конкретнi люди, зацiкавленi у тому, щоб знайти цього Чумака, живого чи мертвого. I вони фiнансують цю справу i, повiр, мають важелi, аби розчистити тобi шлях для роботи!

— Я все ж таки сподiваюся, що живого…

Вона увiйшла так тихо й непомiтно, що усi несамохiть здригнулися. Коридори зали були застеленi дорiжками, тому нечутною була її хода. Усi на мить заклякли, та за секунду Андрiйович пiдскочив з мiсця, переконуючи панi, що говорив тiльки професiйнi речi, намагаючись бути педантичним i не маючи на увазi нiчого такого.

— Я розумiю, — вiдповiла вона, подаючи менi руку. — Не хвилюйтеся. Олена Чумак.

— Отже, — нiяково посмiхнувся я, — Чумак — це не псевдонiм вашого чоловiка, а таки справжнє прiзвище.

— Дiйсно, — згодилася вона, — прiзвище наче навмисно для вiдомого письменника. З цим йому пощастило. Тiльки iм'я… Насправдi вiн Андрiй. Ви вiзьметеся за його пошуки?

— Власне… ми ведемо про це мову… — промимрив я, не маючи духу одразу сказати такiй жiнцi «нi».

Пiдскочив i депутат, пiдставляючи панi крiсло i посуваючи ближче до мене, намагаючись водночас передати суть дебатiв, якi велися до її появи. Камiнський сунув чарку пiд горлечко пляшки, яку перехиляв Кушнiр. Усе на якусь хвилину прийшло в рух, та воно й не дивно, якщо з'являється подiбна жiнка. Не скажу, що менi одразу стало гаряче вiд такого сусiдства, але вiдсуваючи свiй стiльчик, якомога тихше я промовив у протилежний бiк:

— Андрiйовичу, я просив би вас вийти зi мною покурити.

Надворi вже потеплiшало.

— Ти подумай! — наставляв мене колишнiй шеф. — Грошi самi до кишенi пливуть, а вiн вицикуватися здумав!

— А ви пропонуєте згодитися i грати для них дурника?

— Чому дурника? Ти хiба дурник? Ти — фахiвець. От i роби свою справу. Толю, повiр менi, усе, що можна було зробити, вже зроблено. Дуже багато сил було задiяно. Усе перерили. Швидше за все i ти нiчого не знайдеш. Але! Ну хочуть вони. Чому нi? Просто глянути на це новим, свiжим оком. Ти ж знаєш, як буває — усi звиклись, а хтось новий — раз i побачить. З твоєю головою… З твоєю логiкою i розумом! Може i виловиш щось таке, що сховалося вiд усiх. Якусь дрiбничку… Сам знаєш, свiже око раптом i вихопить щось… А найголовнiше…

Андрiйович змовницьки нахилився до мене.

— Толю, якби хтось пришив його i втопив разом iз джипом у Днiпрi, вже знайшли б давно. Ну хоча б щось знайшли! А нi, то хоч якiсь зачiпки у слiдства були б. А реально нiчого немає. Повiр, тут маємо справу з неординарним. I звичайними методами, гадаю, нiчого не дiйдеш. Слiдчi дiї, як ти кажеш, провели у найповнiшому обсязi. Що ж лишається? Толю, хто як не ти змiг би перемацати отi його письменницькi й мисливськi струни? Не кваплячись, помаленьку, з душею… Цього не зроблять тупi опери й архiмудрi детективи. Може там i криється щось?

Я лише нерiшуче i водночас розпачливо похитав головою.