Розділ «49»

— Це мені відомо. Ти вже про це розпинався, — Лев розмовляв з Лавником то на «ви», то на «ти», як виходило. Вирішив більше не контролювати себе. Тут треба стежити, аби тебе не взяли під повний контроль, як мишку комп'ютера. І крутили тобою, як завгодно і де... — Пильнувати мене можуть твої люди. Кажи — чого припер сам?

— Бачиш, Безрукий, все-таки ти вмієш бути діловим партнером. Ходи в машину.

Нові Лавникові охоронці муром огородили джип. Напевно, Жовківський замок у часи свого розквіту не мав такої потужної оборонної системи. Навіть трохи з клепками.

Ярема вийняв з кишені конверт. Подав Левові.

— Сьогодні вийняв з поштової скриньки. На дачі, — конверт був без адреси.

— Поштарі таких не носять, — ляпнув Лев.

— Ясно, Безрукий. Ти мислиш просто геніально. Як Шерлок Холмс.

Лев намацав у конверті фотопапір. Більше нічого. Обережно вийняв. На одному аркуші було видрукувано фотографії двох жінок. Строгих, наче для паспорта. Першою була незнайомка із до болю рідним поглядом. Другою — Марі. Лев довго вивчав фото. Ярема йому не заважав. Тільки фіксував кожну емоцію.

— Це одна й та сама особа, якщо ти ще не зрозумів, — пояснив Лавник.

— Не може бути... — промимрив Лев.

— Безрукий, ти коли бачиш цю бабу, стаєш пластиліном, з якого можна ліпити, кого хочеш. Відкинь почуття — і побачиш. Ти ж тепер маєш силу більшу, ніж я... Ну, щоб упізнати її на цих фото, мені не треба було сили, бо...

— Бо... — Лев приходив до тями.

— Гаразд. Не будемо бавитися в котика-мишки, бо часу в нас обмаль. Розкажу тобі правду. Хоча реакції твоєї трохи остерігаюсь... Добре, нехай, як буде, — Лавник обвів поглядом охорону. — Нам колись довелося продати Марію Коваль у Африку. Розумієш, навіщо?.. Попробувати зваб древньої професії і набратися розуму. — Безрукий зацідив Лавникові в пику. З носа пирснула кров, обляпавши дорогий салон. Лева вмить скрутили. Яремі втерла носа мускулиста «бабка» з автобуса. Намагалася робити це ніжно, але чоловіча грубість явно переважала в рухах. Однозначно, їй легше було когось стукнути, аніж приголубити. — Я все-таки продовжу, — розвів руками Ярема, шморгаючи носом і пробуючи рукою, чи не тече. — Нам — це організації, у яку я вступив. Щоб бути сильним... Так от: вона випадково підслухала розмову, що аварію, у якій загинули твої батьки, і в якій мав загинути ти, підстроїла організація... Зразу попереджаю, щоб ти не надумав бушувати — я тут ні при чому. Я прийшов уже по факту. Просто я все знав, бо став вибраним. Послідовником вчителя. Так що я не вбивав. Прикривав — так. Але не вбивав. Ти знаєш: в дурдом запроторити — запросто, а відправити на той світ — ні... Я навіть її, Марію, продав у рабство тому, що не хотів убивати. Не міг. А треба було, як бачу... Не знаю, як вона викрутилася без документів з тої халепи, але згодом опинилася в Європі. Вигадала собі біографію, прізвище, зробила пластичну операцію і одружилася зі старим паралізованим дідуганом на прізвище Шмідт. Дивний збіг обставин, прикинь... Шмідт — в перекладі українською означає «коваль». Цікаво, правда? Я взнавав — це справжнє прізвище старого маразматика. Як я раніше не догнав, що Марі Шмідт — Марія Коваль?.. Це Зоряна. Як вона затьмарила мої мізки — ти не уявляєш... Хоча вона справді шикарна жінка, не те що твоя, штучна, перероблена Марі...

— Що ти з мене хочеш? — засичав Лев.

— Я не можу зрозуміти, як вони злигалися. І навіщо підкинули мені це фото. Щоб вивести з рівноваги, як думаєш?

— Ну тебе фото з рівноваги не вивело... Скоріш мене, — приречено мовив Лев.

— Якщо я зовні спокійний — це не означає, що у мене тут... — суддя тицьнув собі в груди, — порядок...

Лев ще раз взяв у руку фото. Перемацав кожен міліметр. Обнюхав з обох боків.

— Так, це одна й та сама особа, — сказав. — Але...

— Я з тобою відвертий, Безрукий. Так, ми зараз розійдемось, і я й далі за тобою шпигуватиму. І буду воювати з тобою до кінця...