Розділ «39»

— Не матюкайтесь, — попросив він.

— Що це значить? Черевик і філософ... Нісенітниця...

— Для вас, може, не значить... Для вас, може, нісенітниця... Але це не означає, що не значить для мене. І я буду не я, якщо я помиляюся... Тато завжди був диваком... Але яким!

— Може, ти мені хоча б натякнеш, про що ти так переконливо бубониш собі під ніс? — почав нервуватися Лев.

— Ні, — відповів хлопець.

Далі трасою «Київ — Чоп» їхали мовчки хвилин тридцять. За Липниками перед Деревачем повернули на польову дорогу вздовж лісу, яка вела до жіночого монастиря. Снігу майже не було. Але мороз тримався. Через кілометр впурхнули в старий дубово-буковий ліс. Ще метрів триста маневрували поміж деревами.

Ліс радував. Був сильний і чистий. Порозпускав свої могутні мускули аж до неба і так тримав дисципліну, бо, якщо бруд неприйнятний, він не прилипне, хоч умри...

Юра мовчки виліз із авто. Поманив рукою за собою Лева. Спустилися стежкою в яр. Западина була не така, як зазвичай, сирості не відчувалось. Навпаки, сонце наче спеціально націлювалося сюди, щоб освітити велич високого стрункого дуба, що тягнувся чубом до неба.

Хлопець сам сяяв, наче кусник раю, вкраденого в небесах, і не знати якими контрабандними шляхами доставленого в яр. Він підійшов до дерева, обняв його, наче друга, поплескав по корі. І водив долонею по двох ледь помітних шрамах, які затягував невблаганний час. Лев придивився. Шрамами були дві вирізані колись на корі літери: «ЮМ».

— Тепер поясниш? — нетерпляче споглядав хамелеонів настрій хлопця Безрукий.

— Тепер поясню, — відповів хлопець. — «ЮМ» означає — Юрина мрія... Моя тобто... Ми колись із вітчимом, ну, коли я його ненавидів, а він намагався зі мною подружитися, приїхали сюди... Правильніше, він мене сюди привіз. Сказав, що це місце особливе, а дуб — чарівник. Дуб виконує бажання тих, хто має мрію. Велику! Він порадив мені самому вирізати на корі ці букви. Це мало означати, що чарівник-дуб мою мрію прийняв. Потім вітчим дав мені конверт, аркуш паперу і фломастер. Зелений, як усе навкруги. Сказав, щоб я записав свою мрію, запхав у конверт і заклеїв. Сам у той час відійшов. Гуляти яром. Я довго не думав, записав. Він здивувався, що так швидко, взяв конверта, зігнув, замотав у фольгу і ще у два кульки. «Від гризунів і вологи», — пояснив. І я самотужки закопав «мрію» під коріння ось цього чарівника, — хлопець мрійливо заплющив очі.

Безрукий здогадувався, чого Юрій його сюди привіз. Але не вірив хлопцевим фантазіям. Так, дива бувають, він не раз у цьому переконався... Але щоб настільки — ні!.. Юра повірив у те, що хотів.

На схилі яру, вигнутий біля кореня, тягнувся до світла молодий бучок. Юра підійшов до нього, розгріб спресоване листя і знайшов поржавілу дитячу лопатку. Нею і порався біля дуба-чарівника, викопуючи свою мрію. Земля, на диво, не була замерзлою. Але виглядало на те, що її давно ніхто не чіпав. Руки у хлопця трусилися. Чи від фізичної напруги, чи від хвилювання, не знав, напевно, й він сам.

Нарешті лопатка чиркнула об камінь. Хлопець його акуратно обкопав і вийняв. Під каменем лежала мрія...

Загартований життям безрукий велетень був свідком того, що потрібно на землі дорослій людині, щоб не втратити смак до життя!.. Виявляться — віри у чудеса!.. Яку на вишитому рушникові урочисто, наче хліб-сіль, тримає невтомна оптимістка — Мрія!.. Хлопець дістав згорток, дістав конверт, розірвав його, довго витрушував, наче це був цілий міх... Розкрив аркуша, прочитав. На очах з'явилися сльози. Він передав мрію Левові, напевно тому, що самому важко були прочитати. Безрукий побачив несміливий дитячий почерк і мрію. Було написано: «Я хочу любити свого нового тата».

— Мрія збулася? — запитав Лев.

— Так, — усміхнувся хлопець. — Я щасливий. Адже Бог підтвердив, що я татові справді простив... — І Юрія якась сила насильно виштовхала зі спогадів. Він ще раз перетрусив кульки, перемацав фольгу, перемацав конверт, наче той повинен був мати запасні стінки. — Не може бути... — бурмотів схвильовано під ніс. Тоді взяв лопатку і продовжив рити. Намацав ще один згорток. Розірвав його, як звір жертву. Дістав конверт. Пробіг очима напис: «Нашому Спасителю. Прости ще раз, синку». Хлопець рвучко передав конверта Левові і відвернувся. Бо плакав. А чоловікам на людях плакати не прийнято...

Тепер уже Безрукий налетів на конверта. Однією рукою і зубами він його розпакував. З грудей вирвався переможний рев!.. Бо з конверта вилетів ДОГОВІР!..

— Слава Тобі, Господи! — вигукнув. — І всім, кого Ти придумав, — додав набагато тихіше.

Якби Лев мав дві руки, то, певно, хлопця роздушив би в обіймах. А так тільки добре пом'яв кості...