Розділ «39»

— Гаразд.

Вони йшли запльованим коридором гуртожитку, як моделі по подіуму. На них вивчально зирили з кожних дверей по декілька голів. Від старих зморщених, до ніжних маленьких, що вміли лишень повзати рачки.

— Стійте! — почули громовий голос і завмерли. Їх наздоганяв миршавий чоловічок, що міг би, якби не такий страшний голос, одягатися в дитячому магазині. — Я комендант гуртожитку. На громадських засадах. Вибраний жильцями, — гримів чоловічок. — Тому в мене є запитання: хто і куди?

— Я син Дмитра Візника, що таксував... — ввічливо пояснював Юра. — Він поїхав на заробітки... В Сибір... — хлопець вийняв поперед чоловічкові очі посвідчення водія. — Ось ключі...

Чоловічок був кмітливий.

— Прізвище не те.

— Я пасинок.

Юра відчинив двері. Пропустив уперед Лева. Зайшов сам. Чоловічок, як нічого не бувало, хотів переступити поріг слідом за ними.

— Дзуськи! — зупинив його хлопець. — Ти хоч і комендант, але не лізь туди, куди тебе не кличуть. Геть звідси... Не люблю нахаб....

— Я слідкую за порядком! — гаркнув чоловічок.

— То слідкуй. Я порядок у тебе не заберу.

Двері ледь не зачепили носа коменданта, що спіймав величезного облизня і був злий, як дідько, бо якийсь шмаркач образив таку значну персону, як він. Оберігай порядку смачно плюнув на долівку.

— Ти мені не тикай! — гарчав комендант у замкову шпарину, як у мікрофон. З нього реготали ті ж самі голови, що вивчально супроводжували невихованого хлопця зі скаліченим велетнем. — Бандити! — зробив висновок комендант, і враз усі цікаві голови зникли за дверима — боялися бути свідками в постійних розбірках коменданта, від якого навіть ховалися міліціонери, а дільничний давно не брав трубки, коли телефон висвічував номер набридливого коротуна...

У кімнаті був порядок. Усе на своїх місцях. Лише запилюжене.

— Думаю, ми щось маємо шукати. Інакше...

— Правильно думаєш, Юро. Інакше чого було перти сюди в білий день під загрозливий погляд коменданта...

Хлопець заліз у тумбу, де лежали документи. Свідоцтва про народження, табелі успішності, пенсійні посвідчення померлих дідів та бабусь, яких Юра ніколи не бачив і про яких не чув, фотографії, дипломи, курси підвищення кваліфікацій, квитанції за світло та газ минулого тисячоліття, грамоти з червоним і синьо-жовтим прапорами, агітки, візитки, номери телефонів на клаптиках газет...

— Що нам треба? — запитав хлопець, перебираючи батькову історію роду.

— Черевики, — відповів Лев.

Хлопець глянув на Безрукого, продіагностував на нормальність. Поспіхом, проте акуратно поскладав усі папери назад у тумбу.