Розділ «34»

— Добре.

— Я тебе сам знайду, — попередив Лавник.

— Не сумніваюся, — юнак дивно скривився. Суддя здогадався, що це мала бути усмішка.

— Виконуй, синку, — Ярема Сильвестрович в останню мить слово «рабе», що крутилося в голові, замінив на «синку». Мало чого, час зараз такий, що за слово можна заплатити більше, ніж за рідну маму...

— Слухаюсь, господарю.

Лавник різко відвів очі від договору. Змахнув головою, наче струшуючи з себе видіння. Склав аркуш учетверо. Набрав на дверцях сейфа код, сховав договір у металеву енергонепроникну скриньку.

— Не геній, а робот, — сказав уголос суддя. — Ось що може зробити з людиною чужа воля. Його воля, Яреми Сильвестровича Лавника...

Взяв із сейфа ляльку. Покрутив її у руках, прислухався. Начебто зв'язку так і не було. Правду казав малий очкарик — штормить Безрукого, втікає текст з його деформованої, вдареної об дах автомобіля пам'яті... Але це не означає, що так буде завжди. Тому треба брати ініціативу у свої руки. Що він і зробив. А те, що в Безрукого наставник з клепками у голові — факт. Чого вартий зашифрований лист. Та й перебої з пам'яттю теж, не виключено, що передбачені. Бо якби Лавник знав клієнтів на ваги, то за декілька днів упорався б з усіма. Безрукий йому не супротивник. Слабенького воїна вибрав кат. І не підготував узагалі. Ось він пройшов школу у вчителя! Вишкіл такий — нехай ховаються усі спецслужби, разом узяті!

Сховав ляльку в кишеню. Треба мати при собі, щоб не відвикати від її енергії. Хоча смердюча і на смак гидка. Не його енергія, що й не дивина.

Глянув на маленьку стрілку на стіні, що завжди повзла черепахою. Здивувався. Та наче навчилася бігати, як її довша сестра. П'яту годину сидить у кабінеті, як затворник. Зоряна не заходить, мудра жінка, відчуває, що не час. Від згадки про свою диво-жінку у Лавника мимоволі розпрямились плечі і розгладились зморшки. Ладен був летіти до неї на крилах жаги, але зупинив себе. Сил багато втратив через енергетичний контакт з очкариком. І лялька енергію смокче, як упир, поки добереться до своєї безрукої людської подоби. Не полетів. Боявся, щоб організм не дав збій. Живий же, не робот... Треба відновитись, а тоді... В політ!

Узяв з полиці книжку афоризмів. Відкрив навмання. «Все, що можна уявити, реальне (Пабло Пікассо)», — прочитав. Розумний дядько, правильно підмітив: якраз те, що зараз відбувається у світі. У світі — в якому для кожного — окремий світ. Світик. Який народжується в окремій голові, в ній живе, мучиться, радіє... В ній і помирає. Тому голова повинна бути світлою і сильною. Як у нього. Всі перемоги починаються з неї. Вона повинна контролювати все — кожну думочку, кожен дотик чужого вторгнення має профільтрувати і прийняти для господаря цілющим ліком. Тоді світ буде живим, керованим, таким, як хочеш...

Кожен створює свій світик. І створює, як уміє. А як правило, вміє... погано... Не вистачає зосередженості. Для цього вчитель і подарував йому книжку афоризмів — щоб навчити зосередженню. Він змушував Ярему щодня відкривати книжку навмання, тицяти пальцем у текст і виписувати своєю рукою на смужку наперед заготовленого паперу зловлений долею афоризм. І обов'язково ставити дату виписки. «Час, хоча його й немає, — повторював учитель, — любить бути зафіксованим. Тоді він допомагає». Спочатку афоризм належало прочитати дванадцять разів. Через деякий час — шість. Потім — три. І один. Учитель наполягав прожити день з кожною думкою, навчитися бачити її поміж рядками. Бавитися нею. Нападати на неї і відбиватися. Голубити і ґвалтувати. Все, що завгодно, аби тільки роздягнути її догола і висмоктати з неї всю кров!.. Обдумувати з різних сторін, по-всякому, як тільки прийде в голову. Ніяких обмежень — лише політ думки! — наполягав учитель. Бо тільки так можна навчитися керувати світом. Через себе, через свій світик, за допомогою власних, власних! — підкреслював! — думок...

Лавник отримував задоволення від роздумувань. Він наче збоку спостерігав, що твориться у голові, а потім вибирав потрібне. Вибирав теж не як він, а як сторонній, незацікавлений глядач. Дякувати вчителеві — він це вмів...

Афористична гімнастика натякнула Яремі Сильвестровичу, що треба звернути увагу на інші світи, не лишень на свій. І він одразу вирішив придумати їм долі. Бо вони самі винні — не навчилися захисту. Навіщо впускають у свої світи чужака?..

Дикого пацана Бориса вирішив не чіпати. Його геніальна голова може придумати купу ідей для його друзів. Ідеї можна буде опрацювати для себе. Очкарик не шкідливий. Він підписаний. Тому керований на всі сто. Якщо буде думати не в той бік — ліжко в дурці його чекатиме, з перевченими там не панькаються...

Семену Лизуну, недовченому слідчому, треба допомогти. Щоб не ліз поперед батька в пекло. Тим паче, він їхній. На перших порах піде в божевільню, а там буде видно. Давно пора виганяти п'яну «білочку». Хай спілкується з відьмою — вона там уже своя. Дивачка, доля дала таке тіло, а вона надумала заробляти іншим. Захотілось легкого хліба. Втручатися в чужі долі? А зась! Треба мати справжню силу, а не окраєць недорозвиненого дару. Який, зрештою, цілком справедливо став прокляттям... Доля — це не тільки наперед зготований припис. Доля — щосекундний вибір, який докорінно міняє все наперед прописане, бо поміж рядків і між буквами стільки місця, що можна переписати історію цивілізації з початку і доки хочеш...

Стара, сусідка Безрукого — взагалі знахідка. Такого зв'язкового під самими дверима, якби хотів — то не придумав би. Тому хай слідкує. Ну, час від часу отримає завдання... Мусить трохи попотіти, це і так їй в задоволення. Підписалася за «справедливість» — служи їй... Такий закон жертви...

Мага в дурку не запреш. Він не слабак і не раз це продемонстрував. Завжди був вірним слугою. І він найнебезпечніший, бо багато знає, а як захоче (чи його заставлять), з його здібностями може дізнатися ще більше. Тому він піде... в кому... І чує серце, чим швидше, тим краще. Для всіх. А допоможуть обставини — з коми вилізе. Він же не винен, що до Безрукого інколи приходить прозріння. І тоді він товче всіх, хто потрапляє під його гарячу руку... Як він тих спортсменів перетлумив розумом — не збагнути. Кидав тими бугаями, як м'ячиками. Лавник дістав тротуарне відео, неякісне, правда, деталями не насолодишся, але здивовані баньки спортсменів у ньому проглядалися добре. Як Лизун змусив їх написати заяву на Безрукого — загадка. Це ж — сором!.. Проте... про заяву спортсмени могли і не знати. Так інколи буває...

Про Безрукого і його неотесану подружку з Євросоюзу, що шукає вражень в Україні, він подбає пізніше. Ще матимуть враження! Треба дати їм трохи часу — насолодитися поразкою!.. Яка ганьба — втратити підпис з-під самих дверей. Підпис, який сам переслідував їх!.. Йолопи!..

Набрав водія.