Розділ «32»

— Ні! — випалив Безрукий.

— Добре, не зліться, Леве Львовичу... Я ж тільки хочу допомогти. Без висунення ідей ніколи не буде результату... Так що не виховуйте у мені комплексів з юності... Я маю право навіть на найбезглуздіші припущення, а що з того вийде — судити... часові...

— Добре, не мели стільки, я не злюся...

— І правильно. Почекаємо Марі. Послухаємо її думку.

— Марі на роботі. А я йду в поліклініку.

— Згода. Тоді зустрічаємося в кав'ярні перед ратушею. О восьмій вечора. О'кей?

— Гаразд, — відповів Лев. — А що, мій англійський справді непоганий? — запитав усміхаючись.

— Можете довіритись моїй матусі. Інакше вона не мене покликала б до слухавки, а вас послала під три чорти... До зустрічі. Бо в мене є ідея, — Лев насторожився. — Не бійтеся, не щодо вас, — додав юнак і заробив жартівливого стусана у хирлявий бік. Від того зіщулився і скривився, наче його з усієї сили вгріли ломакою... — Але... без втручання неземних сил бездоганного акценту вам не осилити...

— Коли ми повирішуємо всі «душевні» справи, — сказав Лев, — я тебе запишу до себе на бойовий гопак. У молодшу групу. До першокласників. Буду підтягувати твої м'язи до рівня розвитку мізків...

— Може, не треба?.. — просився вундеркінд з ботанічного саду.

— Треба, Борю, треба... — пожартував Лев. — Я хочу, щоб Україну в Європарламенті представляв нормальний здоровий чоловік, а не хирляк, одягнений в костюм. Нехай навіть поліглот...

— Заради Європарламенту я готовий на гопак.

— Не бреши. На гопак ти готовий тому, що не хочеш, щоб тебе постійно товкло життя... Бо добре знаєш: у сучасному світі, щоб щось досягти, — однієї голови мало...

Борис пішов і дорогою пообіцяв собі уточнити, що мав на увазі Лев Львович... Бо коли він не договорює, дуже багато доводиться додумувати самому...

Вечір увімкнув зірки, наставив температуру повітря за Цельсієм мінус три, замкнув у темниці вітер і вийшов поглянути, як на те все реагуватимуть люди.

Люди були задоволені. Дихалось на повні груди. Місто зачаровувало.

— Від вечірнього Львова моя душа проситься літати! — випалив Борис, розмахуючи руками, наче тіло теж прагло польоту.

— Ти диви!.. У черствого генія прокинулася романтика! — зіронізував Лев. У нього вже ввійшло у звичку чимось кольнути Бориса. Але робив він це з любов'ю. Юнак відчував, тому не лише не ображався, а навіть тішився добрим Левовим «шпилькам». — Моя тобі дружня порада. З власного досвіду. Не дозволяй своїй душі розкіш польоту, бо як матуся взнає, тобі буде гаплик...

— А як вона дізнається? — підіграла Марі.

— Дізнається! — всміхнувся Борис. — Лев Львович має рацію. Як — не знаю. Алє те, що дізнається — точно...