Розділ «10»

— Це дуже добре. Конкретніше можна?

— Можна. На вулиці під ліхтарем...

— А на якій вулиці? — терпіння лікарці не позичати.

Лев пооглядався.

— Чесно кажучи, я не знаю... Я йшов, йшов... і сюди прийшов, — хихикнув. — А пиріжка не знайшов...

— Підійдіть до адресної таблички на будинку, прочитайте вулицю та номер, — інструктувала лікарка.

— Ви думаєте, у нас так легко знайти на будинку табличку? — запитав Лев.

— Думаю, так. Бо перед Євро все гарно порозвішували, і не тільки українською.

— Добре, — мовив спокійно Безрукий і підійшов до будинку. Там справді висіла нова адресна табличка. — Пасічна, 104, — прочитав.

— Там і стійте! — скомандувала хвиляста лікарка і поклала трубку. А вже через хвилину в домашніх капцях та шубі поверх нічної білизни вона з'явилася перед ним.

— Чого ви забрели під мій будинок? — запитала сердито.

— Не знаю, — відповів зраділий Лев, але жінка йому не повірила.

З її сердитості до Безрукого дійшла ще одна чудасія — відпустивши тіло у вільне блукання містом, він забрів під будинок хвилястої лікарки, і саме тут Левові кров з носа захотілось подзвонити до неї. Випадковість, чи все-таки...

— Так і будемо стояти? — порушила мовчанку Марі Шмідт.

— Я взагалі-то не планував вас побачити, — відповів Лев. — Я тільки хотів повідомити вам, що я... теє... Ну...

— Хворий, — допомогла йому лікарка.

— Так-так. Саме так, — затакав Безрукий.

— Боже, які ті чоловіки безпорадні! — бубоніла собі під ніс Марі. — І нормальні, і ненормальні, всі — як діти... Так от, — продовжила, — до себе я вас не запрошу, бо до себе я нікого не запрошую. Ви мене чекаєте тут, як укопаний. Я одягнусь і вийду, трохи поговоримо. То як?..

— Гаразд, — відповів Лев.

— А тепер повторіть мені, що ви маєте робити? — приглядалася Марі до Левових очей, які наввипередки то жахали порожнечею, то видавали такі кольорові світи, що її лікарський досвід був безсилий збагнути, що діється.