Розділ «10»

— Ти що собі дозволяєш, придурок? — наїхав на Лева бульдог, витираючи з обличчя майонез та плюючи гірчицею. — Зараз я тобі розмалюю харю, а потім ти мені відкупиш хот-доґ і костюм. Ясно? — втовкмачував. — А тоді зможеш піти лікуватися, — прошипів спортсмен і замахнувся на Лева.

Безрукий за інерцією дав відсіч, і бульдог скорчився на тротуарі. Його трохи спантеличені дружки, погрожуючи неземними тортурами, обсіли Безрукого, як чотири сторони світу. Запалу їм вистачило на трошки, бо вже через хвилину-другу вони, розкидані навсібіч, корчилися від болю. Здавалося, Лев і того не зауважив. Він просто вміло зробив свою роботу, як справжній майстер бойових мистецтв.

Пальто було порване, з руки текла кров. Лев згадав, що має в піджаку носовика, але замість нього вийняв акуратного цупкого папірця. Це була візитка. «Марі Шмідт — лікар-психіатр обласної психіатричної лікарні» і номери телефонів, робочий та мобільний.

Лев забув про кров, бо уяву полонила хвиляста лікарка-красуня, яка так негарно вчинила з ним, піддавшись на брехню слідчого. В неї було дивне ім я та прізвище, жваві очі й таємниче обличчя, наче вона його замаскувала від людей, аби хто не врік. Зрештою, вона вся була дивиною. У роздумах про жінку Безрукий не помітив, як опинився на Сихові, біля торгового комплексу «Шувар».

Якесь симпатичне дівча всунуло йому в покалічену руку лист-запрошення на виставку-ярмарок побутово-господарських товарів «Відьмині забаганки», де за знижками можна було придбати відьомські мітли, ступи, кочерги, каструлі, глечики, панчохи, спідниці та всяку-всячину... Навіть модні відьомські хвости за дуже доступними цінами...

Запрошення на ярмарок нагадало Левові про листа від так званого Привида безрукого ката. Який його так розізлив, що вигнав на вулицю, щоб у русі прогнати лють. Колись Безрукий знешкоджував злість на стадіоні, намотуючи кола до безсилля, тепер було не до зручностей. Коли так раптово припікає, то достатньо вулиці з ввічливими недорослими спортсменами. Найбільший ефект викликав у нього договір, який своєю нахабністю довів його до афекту. Бо саме той чортів договір розкрив Левові очі на те, що його розігрують, кепкують з нього, як із дітвака. Та й із самого початку, навіть якщо після падіння на дах авто у голові залишилося мінімум глузду, можна було про все здогадатися. Як якийсь привид може писати листи? Як він може вселитися в тебе, ще й наполовину, виявляється, а потім, будучи в тобі, присилати поштою тобі листи? І додуматися до того, щоб укладати з тобою дурнуватий договір про послуги? На кшталт такого, яким користуються тепер? Де середньовіччя, а де 2013 рік? Якраз договір й відкрив Левові очі на весь отой цирк. О Боже, не забирай розуму!

Безрукий блукав містом, наче неприкаяний. Ледь удруге не наткнувся на веселу компанію, що шукала пригод. Хуліганам пощастило, що Лев не чув, як його лають, а зачепити його не встигли.

Ніч напала на Львів, оминувши вечір. Тіні виповзали з-за кожного будинку й шкірилися до Лева, наче божевільні. Він їх не відганяв, бо нічні блукання нашептали йому правду: хвиляста лікарка мала рацію — він хворий. Без оцього роздвоєння особистості, про яке говорила лікарка, він би ніколи не повірив у глузливі листи. Тепер можна деякою мірою зрозуміти рудого, бо він намагався з'ясувати, чи міг Лев сам вистрибнути з вікна, чи йому хтось допоміг. Рудий рився у чужих головах, бо така його робота — розгадати, що в них твориться. Безрукий сьогодні мислив як ніколи ясно. Але він відчував, що це ненадовго. Відчував, що цей інший, що вірить привиду ката, гупає в його черепну коробку, щоб вселитися у ній та трохи покерувати.

— Я здурів, — мовив уголос Безрукий, поглядаючи на пузатий місяць, що об'ївся куті на Різдвяні свята.

Він підійшов до самотнього ліхтаря, що грів нічну порожнечу, і набрав на мобільному номер з візитівки. Місяць дивувався, куди це він проти ночі дзвонить.

Через три гудки схвильований голос сказав:

— Алло...

— Це Лев Безрукий, — пояснив Лев. — Хочу вам у дечому зізнатися...

— Так, Леве, я вас уважно слухаю.

Безрукий глибоко вдихнув:

— Справа в тому... що ви маєте рацію: я дійсно хворий... Я про це дізнався випадково й боюся, що забуду знов...

— Ви вдома? — запитала лікарка не в тему. Видно, мала досвід спілкування з божевільними і боялася, щоб ці не наробили непоправних дурниць...

— Ні, я гуляю.

— Де ви зараз?

— Під ліхтарем.