Розділ V

– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…

– І що?

– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…

– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.

Миколай підійшов до неї, обійняв:

– Та чого ти. Пан Юрко жартує…

– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…

– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…

– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.

Миколай поглянув на нього із зацікавленням.

– Як хочеш, то йди на свою Січ, але тоді за мене забудь, – знову озвалася Мариня.

– Мариню бери з собою, – підказав Кульчицький.

– Ага, думаєте я така дурна, пане Юрку? – відповіла дівчина, витираючи сльози. – На ту Січ жінок не пускають.

– На Січ – так. Але навколо є безмежні землі. До того ж родючі. Там можна осісти.

– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дідько лабатий тебе псячою кров’ю не обізве!

– Амінь! – закінчив Юрко і подав Миколаєві руку. – Як надумаєш – приходь, побалакаємо.

Миколай потиснув подану руку, і вони обійнялися ще раз.

Раптом увагу Юрія привернув якийсь незрозумілий гомін. На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.

Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.

– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!