Розділ V

– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.

– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.

– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.

– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.

Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.

– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.

Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.

До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:

– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.

– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.

Пани розвернулися й пішли.

– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:

– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.

– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!

Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.

– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!

Миколай поглянув на Юрія.

– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?

– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.

Кульчицький знову посміхнувся: