Розділ ІІІ. Серпень 1683 року

На щастя, у Львові зустрів знайомого шляхтича Бандрівського із сусіднього Городища, і той згодився відвезти його до Кульчиць.

– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своїх мишастих коників погонич, і «соколики» весело бігли втоптаним снігом битого шляху.

Бандрівський усе зирив навсібіч, аби не зустріти по дорозі сіроманців. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь їхній рід славився як добрі господарі та відважні воїни, люди побожні та високовчені.

– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.

– Та… Майже не заглядаю.

– Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?

– Молот повішав, а кліщі… Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.

– Ого… Що лікуєте?

– Можу й полікувати… Травами… Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, раз – і нема зуба.

Юрія мимоволі струсило – і не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.

– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрівський.

Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.

– Дасть Бог – побачимо.

– Приїздіть із батьком до нас на свята – ми з Марією будемо раді вас вітати. Ти пам’ятаєш мою Марію?

Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля…

– Коли я їхав до Львова, вона ще була малою…

– Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш…

Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.

Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували від лісу свої лани, сіяли хліб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Дністрі, плели із червоної лози «самбірки» кошики, коші, полукішки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вітчизну. Не один ківш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Дністер вийде з берегів та позатоплює людські хати й урожай. Тільки вперті бойки знов і знов бралися до роботи, відбудовували вкотре своє життя на цій Богом даній землі. І цю землю пан Юрій відчував, дихав нею і ніколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.

У своїй задумі Юрій незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотів підвезти до самої хати, однак Юрій відмовився – далі сам: не смів більше затримувати чоловіка на Святвечір.