Розділ ІІІ. Серпень 1683 року

– Бо мені більше пасує бути купцем, і по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи і вдягайся за слугу, брате мій, козаче сербський.

Графські ад’ютанти із подивом дивилися на двох «козаків», не розуміючи, чи вони справді лаються, чи так собі жартують. Ці ад’ютанти провели їх аж до брами при Шоттентораж.

– Ну, з Богом, – два Юрії перехрестилися й пішли крізь ледь прочинену браму в чорну ніч. Їх іще провели поглядом, аж доки дві постаті не зникли в темряві. Тоді ад’ютанти веліли вартовим зачинити браму щільно, особисто перевірили всі засови…

Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний місяць, як не намагався вирватися з-під пухової ковдри хмар, не міг ніяк. Зірки також погасли.

Двоє розвідників принишкли і почали розглядатися. Потрібен був якийсь час, аби очі звикли до такої густої темряви.

– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповідку. – Тепер я правильно сказав?

– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгігель. Біля нього постійно крутиться турецька сторожа. Треба її тихо оминути і пролізти до Верінгерштрасе. Там уже турецький табір, – сказав Кульчицький. – По нічному таборі блукати небезпечно: турки можуть щось запідозрити. Дочекаємося там світанку й підемо тоді далі.

– Добре. Іди, пане Юрію, вперед, а я – за тобою.

Раптом десь удалині почало гуркотіти в небі, ніби стрельнула якась небесна гармата. Два відчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самої землі, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темінь їм служила добру службу.

Тим часом блискавки стріляли все ближче, грім гуркотів усе загрозливіше. Двом друзям доводилося все частіше прихилятися до землі, аби туруцькі вартові не побачили їх при світлі, що розкидувала навсібіч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землі й полізли, ніби два вужі.

Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.

Кульчицький був упевнений, що вартові турки поховалися від такої страшної зливи. Юрій тільки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кілька кроків перед собою уже нічого не було видно. Вони повзли, повзли і повзли, пригнувшись до землі та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрієвого плеча.

– Стій, пане козаче, здається, ми вже в таборі. Поглянь: це ж вершки наметів стоять зовсім поруч.

Кульчицький примружив очі, напружив зір, як тільки міг.

– Справді, ми вже у таборі. Треба знайти якесь захисне місце і сховатися від бурі.

Михайлович побачив віз. Вони полізли туди, заховалися під тим возом і принишкли.

Село Кульчиці, Галичина, Україна. Рік 1658-й

Це було більше як двадцять літ до того. Тоді Юрій був іще молодим парубком і навіть уявити собі не міг, як доля-жартівниця покидає ним по світах. Навіть у молодецьких снах до нього не приходили ні теплий Істанбул, ні суворий Відень, ані гордий Бєлград. Хоча десь у своїй душі Юрій розумів, що у батьківській хаті йому не всидіти, шо він народився на цей світ не для того, аби обробляти батьківські лани і доглядати худобу та коней. Широкий світ завжди манив його набагато більше, ніж будні дні збіднілого українського шляхтича…

Стояла сніжна зима, тиснув мороз і, на щастя, притих вітер – не так мерзлося. За час мандрівки задубів у ноги від незручного сидіння в санях, і той холод розлазився по всьому тілу. Не помагав навіть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрія у цій дорозі, безперервно цмокав на коні, легко хлискав їх батогом, підганяючи. Не дивно, що так поспішав: сьогодні кожному хотілося заскочити з морозу в теплу хату і виглядати першу зірку, що зійде на небі: наближався Святвечір.

Юрко повертався зі Львова додому, думаючи, що назавжди. Скільки ж то років він вчився у тому Львові?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успішно у різних міських урядах, йому пророкували добру кар’єру, але молодий пан Юрій не захотів, не зміг. Шкода й говорити.