Розділ ІІ. Серпень 1683 року

– Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстріл, а то так гуде твоє голодне черево.

Кульчицький продовжував говорити, ніби не чуючи розрад товариша:

– А ще червінка по людях розходиться. Я бачив, як сьогодні вивезли кілька возів із трупами, а заражених уже скільки.

Серб укотре видихнув дим з легенів, поглянув на Юрія, блиснувши своїми темними, як балканська ніч, очима. Тоді витяг з кишені сухаря й віддав Юрію.

– Пані Марія не повинна голодувати. Від червінки тобі нічим не зараджу, а от харчів добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькі. Треба прокрастися й набрати борошна.

– Можна. Тільки це не допоможе, – відповів Кульчицький. – Не зможу їсти, бачачи, що діти голодують. – Він кинув головою у бік сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зі своїх схованок та обережно розглядали попелище. Навіть не вкусивши сухаря, він віддав його одному малюку. – До того ж люди готові здатися туркам. Я відчуваю це.

Михайлович знову пихнув димом:

– Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоїй козацькій голові.

– Крутиться, і то вже кілька днів. Треба прориватися до союзників, дати їм знак із міста, закликати на поміч.

– Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходаків.

Кульчицький нахмурився:

– Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиї. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й відкрито піду через табір. Підеш зі мною?

Михайлович поглянув на нього:

– Всі козаки такі божевільні, чи тільки ти один?

– Є на Січі хлопці іще крутіше зварені. Колись тебе відведу туди, сам подивишся. То ти зі мною, чи як?

– А що, піду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш».

– Та ні, брате, слід говорити: «Двічі не вмирати»! Так справжні козаки говорять. А тепер іди та знайди нашого пана Амбросія, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж піду поки до Марії.