Розділ ІІ. Серпень 1683 року

– Ну як там наш малюк, копав сьогодні?

– Ще й як. Тільки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашніла на лиці – це наша доця взяла від мене мою красу.

– Ну що ти, маленька. Ти є найгарніша у світі, а у нас обов’язково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рід Шелестовичів-Кульчицьких.

Він ще довго говорив до неї, доки жінка заспокоїлася остаточно, а сам Юрій відчув, що страшна втома накриває його ковдрою, – він засинав, притулившись до теплого жіночого тіла.

– Ти ж не їв нічого, Юрку. Так і зовсім із сил упадеш, – сказала Марія.

– Ну що ти, як же не їв. Нам сьогодні видавали на мурах пайки, – збрехав Кульчицький. Він знав, що дружина недоїдає, тримаючи сухарі для нього. Він може обійтися, а от вона… Їй треба більше, має зараз їсти за двох.

Вони тільки-тільки задрімали, як пішли нові бомбардування міста. Турки обстрілювали Відень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стріляли всередину, щоби побити якнайбільше віденців та спричинити пожежі. Одне з таких ядер упало зі страшним тріском на сусідній будинок. Пролунав вибух. Марія здригнулася, скрикнула. Юрій обійняв її, затуливши її голову, сам же краєм ока виглянув через віконце. Сусідній будинок пилав.

– Ставай, миленька, нам треба виходити звідси: пожежа може перекинутися.

Він допоміг дружині підвестися, вони вийшли надвір, і він провів її до льоху – це був схронок від бомбардувань для жінок і дітей. Ядра то тут, то там падали на місто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач і лемент, пожежа розгорялася.

– Посидь тут.

– А ти ж куди? – Марія не хотіла відпускати його руку, міцно затиснувши у своїй долоні.

– Треба загасити пожежу, бо згорить так ціле місто. Сиди в льосі й нікуди не потикайся, – наказав Юрій, а сам побіг.

Віденці вже гасили пожежу приготованою заздалегідь водою й піском. Юрій зараз же кинувся помагати, позбігалися й інші. Пожежа лютувала страшна, однак оборонці відважно стали проти неї – і вона таки покорилася людині.

Кульчицький стояв увесь чорний від сажі, втоми та безнадії. Він дивився навкруги – люди були пригнічені, діти блискали голодними очима, висовуючи свої голівки із криївок. Крик і жіночий лемент затих, проте на його місце в душу залізла якась порожнеча зневіри.

До нього підійшов Михайлович, що також був тут.

– Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землі»?

– Ні, слід казати: «Вдаримо лихом об землю», – виправив його Кульчицький.

Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.

– Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаєш, – спробував по-своєму підбадьорити товариша Михайлович.

– Харчі закінчуються. Люди вже починають ловити котів, мишей та собак, – відповів Юрій.