Розділ «Епілог»

– А що, поїдемо. Я знаю, як ти давно хотів побачити рідних, та й мені цікаво побувати на землі моїх предків. Кав’ярню тим часом лишимо на Михайловича, дітей до сестри відправимо. Кожен день відкладатиму гроші на поїздку.

– Не треба відкладати. Колись князь Лотаринзький обмовився, що буде в боргу переді мною, тож саме час нагадати про борг. Напишу йому листа, аби дав мені грошей на дорогу.

– До Кульчиць? – не могла повірити Марія.

– Чого ж до Кульчиць? Скажу, що до Італії. На прощу до Богоматері з Лоретто. Ніби дав я зарок, ідучи турецьким табором, прощу відбути, якщо живим від турків вирвуся і гарну вістку до міста принесу…

Кульчиці

Шляхетське село за цей час не змінилося. Він заїхав з боку Верхів і відразу ж вдихнув, затягся рідною землею, своєю милою стороною. Все тут було таке саме, як і лишив, тільки люди по дорозі зустрічалися інші. Усюди панував дух достатку, спокою, шляхетської, господарської поважності. Ні панщина, ні унія так і не змогли пролізти сюди.

Церква мучеників Флора і Лавра стояла із відчиненими дверима. Віряни могли вже зайти в неї і помолитися, після того як простояла двадцять вісім років опечатаною. Біля церкви все ще били джерела із холодною водою. Юрій припав до одного з них, довго пив, тоді умив лице, змиваючи з нього всі труднощі далекої дороги й усі неприємні спогади. Враз стало набагато легше дихати й думати, світ показався в інших, яскравіших барвах. Марія також нагнулася легко, зачерпнула води долонею. Юрій грайливо бризнув на неї легенько й засміявся. Дружина вдавано-сердито пожурила його пальцем, однак у її очах радісно стрибали такі ж самі веселі вогники-бісики.

Кульчицький набрав води у свій капелюх і натягнув собі на голову.

– Як добре. Чого іще треба у таку задуху?

Він підійшов до коней, запряжених у бричку. Вороні крутили головами і махали хвостами, відганяючи мух. Юрій поправив упряж на одному з них, тим часом Марія знову сіла у бричку.

– Потерпіть, соколики, знаю: ви також попити водиці хочете. Тільки негоже коням пхати свої морди до цього джерела. Зараз приїдемо до хати, там вас напоять і вівса насиплють.

Він не став сідати в бричку, а взяв коня за вуздечку й повів вулицею вгору, у бік сільського майдану. Проминувши церкву Чесного Хреста, вони виїхали на Пляц. Уже і хату видно.

Бричку лишив на вулиці. Сонце вже хилилося до заходу, літня дорожня курява поволі всідалася. На подвір’ях господарів усе оживало, готуючись до вечері і сну.

Юрій зайшов у браму, став перед перелазом, не наважуючись переступити його. Дивився на хату. Вона ніби виринула перед ним з його спогадів та снів – зовсім не змінилася, відколи лишив. Навіть підкова та ж сама прибита під порогом. Ось зараз вибіжить мама, як тоді, на Святу Вечерю, скрикне: «Юрцю!» Серце її завжди відчувало, коли він мав приїхати додому, завжди сиділа біля віконця, виглядаючи його.

Тільки цього разу мати не вибігла. Юрій намагався відігнати від себе найстрашнішу думку, та вона все не йшла з голови. Мати ще була не старою, десь років шістдесят із гаком… У селі люди й довше жили, багато хто й до дев’яноста дотягував.

Дорогою Юрій обдумував пояснення, які буде давати батькам. Він же стільки років не давав про себе знати! Аби тільки матір вийшла зараз, то він кинеться до неї, стане на коліна й проситиме прощення. Та вона все одно не виходила. Позаду стояла Марія. Вона відчула хвилювання чоловіка, поклала руку йому на плече.

Нарешті Юрій набрався сміливості, ступив до перелазу. Тут двері відчинилися. Вийшла не мати, а козачок років п’яти в довгій сорочці та без штанів. Він із цікавістю подивився на гостя, підійшов.

– Здоров, пане-козаче, – Юрій присів перед ним. – Як називаєшся?

– Богдан Кульчицький з роду Драго-Сас, – випалив малий, як наладована рушниця.

– А я – Юрко.