Розділ ХХV. 17 серпня 1683 року

Поки Юрій добіг до своєї вулиці, канонада припинилася. Мешканці будинків повискакували й взялися гасити полум’я. Це була марна справа, тому зупинилися, махнули рукою й дивилися, як догоряє їхнє помешкання.

Будинок, де Юрко залишив Марію, палахкотів, як свічка. Кульчицький зупинився перед ним, дивлячись на пожежу великими очима. Він скинув шапку, випустив її з рук на землю.

– Маріє… – прошепотів. Раптом побіг поміж людей, що товкалися навкруги. – Маріє, Маріє!

Він бігав поміж людей, кличучи свою дружину, та ніхто не відзивався. Він схопив одного із сусідів за барки, струсив.

– Де Марія?

Той тільки руками розвів – не бачив. Юрій кинувся далі, розштовхуючи натовп. Так і бігав у різні боки і кричав, ніби несамовитий, однак дружини його вже ніде не було. Він не здавався. Раптом у повітрі просвистіло ще одне ядро. Було наче запізнілий привіт від турків. Воно пролетіло над головами віденців і з гуркотом врізалося просто у дах палаючого будинку, ніби вбиваючи останній цвях у труну Марії. Люди враз розбіглися, і тільки Юрій стояв біля своєї палаючої долі, залишившись із нею сам на сам. Його вже не лякали турецькі кулі, до всього враз стало байдуже, світ померк перед очима. Він впав навколішки, а тоді й долілиць просто в куряву. Заплакав гірко, заридав, тіло його аж стрясалося від того нелюдського плачу. Люди, переконавшись, що турки більше не стріляють, знову підійшли до Юрія, оточили його, однак торкнутися не наважилися.

Йому ж перед очима все попливло. Раптом він відчув, як чиясь рука торкнулася плеча. Рвучко оглянувся – це був Михайлович. Він поволі взяв Кульчицького за руку, почав підводити з землі. Юрій ніби без тями став навколішки.

– Не побивайся так, братику, така доля козацька.

– Ти не розумієш! Це я мав пропасти, я мав загинути, а не вона! Я-а-а-а-а!!! – заричав Кульчицький, як дикий звір, аж люди відсахнулися. Цей жахливий крик перестрибнув аж за міські мури і добіг до турецького табору, а може, й до самих зірок долетів.

Раптом люди зробили ще більше коло. Всередину, де стояв навколішки Юрій разом із Михайловичем, зайшла жінка, закутана у теплу хустку. Михайлович, побачивши її, підвівся й відступив. Юрій оглянувся. Жінка стала навколішки поряд із ним.

– Чого ж ти, Юрцю, за ким так плачеш?

– Маріє, ти жива…

– Куди ж мені без тебе…

Вони почали торкатися обличчями одне одного, ніби не вірячи собі, ніби то мана перед очима.

– Чого ж ти так налякала мене, маленька моя?

– Прости мене, Юрцю, я більше ніколи так не буду, – відповіла жінка. Вони обоє плакали, по щоках їхніх котилися сльози, але не чорного горя, а радості.

– Я виглядала тебе, голубе мій, кожну ніч ходила на мур і до брами. От і сьогодні пішла…

– А я тут кричу, кричу… – він плакав і сміявся водночас. Люди, чухаючи потилиці, почали розходитися. Михайлович і собі пішов геть, зітхнувши з полегшенням та намагаючись, незважаючи на тремтячі руки, розкурити свою люльку.

З того часу життя Юрія Кульчицького змінилося. Тепер його знали всі мешканці, віталися ще здаля, здіймаючи капелюхи. Сам же Кульчицький зірок з неба не ловив. Він розумів – найтяжче попереду. Його та Михайловича подвиг запалив мешканців, вони іще з більшим завзяттям взялися до оборони, із дня на день чекаючи відсічі. Юрій Кульчицький разом зі своїми товаришами брав участь у всіх оборонних роботах, допомагав гармашам, гасив пожежі. А ввечері, коли повертався до нової квартири, то сідав за стіл і запалював свічку. Як і порадив Штаргемберг, він почав працювати над книжкою, де описував свої та Михайловича пригоди.

Юрій сів за стіл, подумав хвильку, а тоді почав виводити: