Розділ ХХV. 17 серпня 1683 року

Граф запросив розвідників сісти – і ті залюбки цим скористалися: на ногах уже було важко стояти.

– Передав князь Лотаринзький якісь листи? – запитав Штаргемберг.

– Ось, – простягнув Кульчицький запечатані згортки.

Граф розпечатав, пробіг очима по рівненьких літерах. Навіть без тлумачень пана Юрія він зрозумів, що найближчими днями допомоги чекати годі. Це він запросто вичитав поміж рядків у листі.

– Князь просив ці листи розмножити і роздати городянам, аби читали. Це має піднести їхній бойовий дух, – сказав Кульчицький.

– Так і зробимо, – задумано відповів граф. – Коли вони справді прийдуть?

– Не думаю, що раніше як за місяць.

– Тяжко буде так довго тримати місто. Ось-ось яничари підкопаються під мури і висадять їх у повітря разом з баштами. Тоді ніяка сила їх не втримає від вбивств, ґвалтів та грабунку.

– Втримає. Кара-Мустафа втримає. Він не захоче, аби яничари сплюндрували його майбутню столицю.

У цих словах була правда – й граф від них трохи звеселився.

– Що ж, розкажіть мені, як добралися, що бачили в турецькому таборі?

– Розкажемо. Та найперше, пане, веліть випустити кілька сигнальних ракет, аби дати знак Карлу Лотаринзькому, що ми щасливо повернулися.

Після того як граф видав відповідне розпорядження, Кульчицький з Михайловичем заходилися розповідати. Штаргемберг слухав із великою цікавістю, не перебиваючи. Коли ж друзі закінчили свою розповідь, цей бувалий воїн підійшов до них і обійняв по черзі.

– Ви справді немало прислужилися обороні Відня, і місто тепер у боргу перед вами. Якби не ваш подвиг, то ми б давно здалися на милість турків. Ви запалили вогонь надії в серцях мешканців, і я певен, що вони тепер до кінця стоятимуть на мурах зі зброєю в руках.

Запала мовчанка. Тільки тепер Юрій відчув справжню втому, дуже хотілося до Марії. Штаргемберг усе зрозумів, тільки мовив на прощання:

– Раджу вам написати книжку про свої пригоди. Б’юся об заклад – її тут же розкуплять, і пан заробить непоганий гріш. У міщан з’явився герой, із якого треба брати приклад. А зараз ідіть уже до своєї пані Марії, гер Кульчицький. Вона кожен день вас виглядала.

– Де ж вона? – запитав Юрій, відчувши раптом якусь тривогу.

– Ваша дружина не захотіла переселитися до мого дому, як ви наполягали. Мабуть, боялася якоїсь дурної слави, чи що… Мої люди тільки говорили, що кожен день ходить вона виглядати вас, гер Кульчицький, до міського муру.

– Але ж там небезпечно! Турецьке ядро чи просто куля може зачепити її! – крикнув Юрій, і це прозвучало як докір старому графу. Штаргемберг мовчав, мабуть відчувши якусь провину. Так і не дочекавшись відповіді, Юрій швидким кроком пішов до дверей.

Він не йшов, а біг до того дому, де лишив свою Марію. Раптом турки почали обстріл. Напевне, і до них уже дійшли чутки про повернення Кульчицького до Відня і вони почали палити, аби помститися. Ядра перелітали через мур і врізалися зі свистом у дахи будинків або розривалися просто серед площі. Люди заметушилися, шукаючи собі укриття. Тільки Кульчицький не боявся, а сміливо, навіть не пригинаючись, ішов до знайомої вулиці. Тривога гнала чоловіка усе швидше і швидше. Він уже майже біг, а ядра перелітали через мур дедалі частіше. Там, де вони падали, чулися вибухи і розгорялася пожежа.