Розділ ХХІІІ. 1674 рік. Оттоманська імперія

Віденці закрутили головами:

– Та ми про це й не думали, що ви, гер Кульчицький!

Ахмет довго запирався. Юрій вмовляв його і так і сяк, але впертий турок не погоджувався.

– Зрозумій, вельможний Ахмете, моя жінка найняла цих людей, дала їм останні гроші, аби вони мене знайшли й викупили. Вона все продала, що тільки мала, аби повернути мене.

– Нехай приїде до тебе, і живіть разом. А тебе я не відпускаю.

– Але ж добрі гроші вони тобі пропонують…

– Ти мені заробиш більше. Мої справи пішли вгору, як узяв тебе до себе помічником.

Кульчицький зрозумів, що так турка не переконає, мовив:

– Коли я буду сумувати за домом і за родиною, то не зможу добре вести твої справи, шановний Ахмете.

Купець поглянув на нього:

– Погрожуєш? Не забувай, що досі ти є мій невільник. Захочу – накажу палицями побити або і взагалі зі світу зведу.

– І нехай. Мені без моєї Марії і так життя не буде. Ти знаєш, як я її люблю, знаєш мою натуру…

Ахмет і справді знав крутий норов цього козака. Як запреться – то хоч кіньми тягни, а він на своєму і так стане.

– Шайтан з тобою, давайте гроші. Тільки ти ще маєш поробити на мене чотири місяці і навчити когось на своє місце.

– Навчу за два.

– Три. І крапка, інакше справи не буде.

На цьому й стало. За ті місяці Юрій працював вправно, уклав багато корисних угод для Ахмета, підготував замість себе намісника. Щойно минуло три місяці, він одразу ж взяв торбу зі своїми скромними пожитками і пішов з дому турецького купця.

Найперше він повернувся до Відня, який став йому другим домом. Як же зраділа Марія! Як же зраділа їхня донечка, як же вона виросла! Цілий тиждень він був з ними, не в змозі натішитися домашнім теплом та затишком. Натішитися свободою. Юрієві не вірилося, що він вирвався із проклятої неволі. Сонце йому радісно світило на небі, донечка щебетала під боком, жінка обіймала ніжно, цілувала. Не було Юркієі у світі нічого солодшого за Маріїні поцілунки, враз уся гіркота душевна, всі лихі спогади зникали. Жінка силою своїх чарів розвіювала їх, даруючи тепло.

Час спливав. Кульчицькому почали снитися загиблі побратими-запорожці, а ще рідне село. У свої снах він бачив тисячі невільників, яких лишив у турецьких портах та на галерах. Юрій ставав усе суворішим, мовчазнішим. Навіть тепло Маріїних рук уже не могло розігнати його тугу. Одного дня він попрощався з дружиною, з дочкою, взяв найнеобхідніше й пішов з дому. Марія не перечила йому – чудово знала, яким життям живе чоловік.

Кульчицький подався до контори «Орієнтальної компанії». Мав борг перед тими купцями, що викупили його з неволі, а борги шляхтич звик віддавати. Там його зустріли радо, і він знову із головою поринув у справи турецькі.