Розділ ХVІ. 1783 рік, околиця Відня

– Вони пильнують з боку міста, а ми йдемо їм з-за спини. Яничари не сподіваються, так що не бійся. Ти попильнуй, а я посплю, треба набратися сили. А потім я тебе зміню.

У цьому темному льосі було сухо, отже, якось спокійніше. А ще темно. Темрява була такою щільною, ніби тут була її домівка, ніби тута вона народилася й саме з цього місця розійшлася по світу. Вогнем можна було її відлякати, однак світло привертало увагу ворога.

Юрко заснув – мусив відпочити хоч кілька годин, аби відновити сили. Михайлович виглядав із льоху, аби переконатися, що ніяка небезпека не чигає на двох розвідників. Надворі також було вже темно, стояла важка дощова ніч. Похолоднішало. Михайлович щільніше закутався у свій намоклий каптан і сів, впершись у стіну.

Години минали одна за одною. Було тихо, тільки чулося мирне сопіння Кульчицького. Михайловича, що трохи зігрівся, також почала долати дрімота. Аби не заснути, він підвівся. Прислухався – десь наверху чулося якесь шаркання. Михайлович виглянув, та нічого не побачив. Кроки чулися уже в хаті над ними.

– Вставай, пане козаче, біда. Шукають нас, – тихо розбудив Кульчицького.

Юрко поволі витяг шаблю й пістоль, готуючись до найгіршого.