Розділ ХVІ. 1783 рік, околиця Відня

– Гей, Ахмете! Ти чуєш, баране, що я тебе гукаю?!

Михайлович почув, озирнувся. Кульчицький махнув йому рукою:

– Біжи сюди, щось тебе запитаю.

Серб іще не розумів, що задумав товариш, але бігом побіг до нього, відчуваючи у тому своє спасіння. Яничари зупинилися, стали переглядатися, не знаючи, що їм робити. Вирішили зачекати.

– Ти не віддав мені гроші, із чим я маю йти до шановного аги! – кричав голосно Кульчицький до свого товариша, ще коли той біг дорогою, аби почули турки.

– Я забув, мій пане! – так само голосно відповів Михайлович.

– Ах, ти ж віслюче! Ти хотів украсти, проклятий негіднику, обдурити мене вирішив, думав, що я забуду!

Михайлович саме добіг і став перед Юрієм. Той несподівано розмахнувся і затопив йому в пику. Серб упав. Юрко дістав нагайку і почав періщити від душі товариша по спині. Михайлович скулився, захищаючи руками голову від ударів. Турки, бачачи всю цю сцену, зовсім розгубилися: Кульчицький грав роль злого купця дуже правдиво – небезпека і страх у Юркові розбудили не лише доброго співака, але й актора.

Переговоривши, яничари вирішили, що це ніякі не шпиги, а справді купець зі слугою. Поволі вони обернулися й пішли геть, тим більше що дощ посилився.

– Вставай, собако! – гукнув Кульчицький до Михайловича, схопив за комір, підняв і пхнув перед себе. Тоді потиху добавив: – Вибач, сербський брате.

Дощ пішов іще рясніше і вже стіною став між яничарами, що бігцем поверталися до табору, і розвідниками.

– Що це таке було? – запитав серб, вправляючи щелепу.

– Козаки кажуть: «Бий своїх, аби чужі боялися». Турки побачили, як я з тебе куряву вибив, то й повтікали, аби й самим не дісталося на горіхи.

Михайлович якийсь час мовчав. Патьоки дощової води стікали по його обличчю, одягу, шапці.

– Ти, пане Юрку, коли будеш описувати у своїй книжці наші пригоди, то це місце не згадуй. Не хочу, аби мої нащадки знали, що мене хтось побив нагаєм.

– Обіцяю, – відповів Кульчицький.

Втомлені і мокрі, вони добралися до напівспалених хат у передмісті Відня – до мурів було рукою подати: лише ще раз пройти крізь передові турецькі позиції.

Роззирнувшись навсібіч, обоє пірнули в льох однієї з хат.

– Пересидимо тут. Підемо далі після півночі, коли під ранок темрява буде густа.

– Турки добре пильнують, – зауважив Михайлович.