Розділ ХІІІ

– Як Бог дасть, – знизав плечима Кульчицький.

Сірко затягся своєю люлькою.

– Вертайся на Січ і визволи з темниці Селіма. Скажеш Воротилу: я велів. Тоді відвези його на козацький хутір Малинівку.

Юрій уважно слухав, що йому говорив отаман, а той лише курив свою люльку, обірвавши свою розповідь.

– І що? – запитав Кульчицький.

– Там і сиди з ним, доки не скажу. І мову турецьку вчи.

Сказавши це, Сірко підвівся, поплескав Юрія по плечу і пішов геть.

Від цих слів Юрій розгубився – не розумів, що вони означають. Невже він не підходить для походу, невже погано підготований? Але ні, Сірко замислив щось інше, просто говорити не хоче.

Попрощавшись із новими товаришами, Кульчицький сів на «дуба», що відчалював на Січ. Уже тут пішов до Воротила і передав наказ Сірка випустити Селіма. Петро зробив це і на прощання ще потеревенив із Юрієм, немов кілька тижнів тому не катував його у січовій темниці.

– Куди ведеш мене? – запитав турок своєю ламаною мовою, коли вони удвох виїхали верхи через Січову браму.

– Побачиш. Говори до мене по-турецьки, мені треба вивчити вашу мову.

– Для чого?

– Треба.

– Сірко мене поміняє?

– Хтозна, побачимо.

– Цей Сірко справжній шайтан – він нападає на наші села.

– Ви – не ліпші.

– Це правда. А ти не боїшся, що втечу від тебе?

– Ні, – відповів Кульчицький і повернув на південний захід, де у кількох верстах їзди розкинувся невеликий козацький хутірець Малинівка.

Минуло іще кілька тижнів. Кульчицький остаточно зробив для себе висновок, що цього року запорожці вже у похід не підуть. Степ спорожнів, почорнів, почало кидати мокрим снігом, а вітер ночами завивав, немов голодний вовк.