Розділ ХІ. Запорозька Січ. 1662 рік

– Ідіть, ідіть, лише перед тим собі шаблі вистругайте! – гукнув молодикам запорожець із довжелезним чубом. – Навчитеся на дерев’яних, тоді до нас із залізними приходьте.

Юрій не слухав цих розмов, продовжуючи робити своє. Раптом до нього підійшло кілька молодих хлопців.

– Брате, навчи і нас, – мовив один з них.

– У нас уже і шаблі є, – додав другий, показуючи свою дерев’яну зброю.

– Що ж, – посміхнувся Юрій. – Ставайте.

Так, помаленьку, на майдані почало збиратися все більше людей: одні розмовляли, інші мовчки дивилися, потягуючи люльки, а треті й самі ставали, щоби «розімнути кості». Юрія це тішило, однак цього молодий шляхтич не показував, а продовжував свою роботу.

Уже добре звечоріло, а козаки з майдану не розходилися. Раптом пішов якийсь гомін, усі почали розступатися.

– Кошовий, – кивнув головою Ручка, і Юрій озирнувся: до них і справді зближався Брюховецький, а разом із ним ще кілька запорожців. Вони підійшли, кошовий окинув оком товариство.

– Здорові будьте, братчики!

– Здоров, батьку! – разом гукнули запорожці.

Брюховецький завжди вдягався дуже скромно, намагаючись не відрізнятися від рядового козацтва. Говорити також умів дуже гарно.

– А що, гуляєте?!

– А що ж робити, коли діла нема? – відповів один із козаків, а всі інші його дружно підтримали. Майдан загомонів. Кошовий підняв руку, заспокоюючи.

– Буде скоро діло. Наш гетьман, навіжений Юрко, зовсім уже з глузду зсунувся! Забув він батьківський заповіт і пішов із поклоном до ляхів, мучителів наших. Уже спільно із собачою вірою братів б’є, а батько ж його, світлої пам’яті Богдан Хмельницький, десь там у домовині перевертається і спокою собі знайти не може! А що наші старшини, наші полковники? А обросли наші полковники достатками та маєтками, живуть у розкошах, а над братом нашим знущаються гірше за ляхів! Тож чи можна таке терпіти, брати? Ми, славне січове Христове воїнство, мусимо піти на Вкраїну та прогнати геть звідти зрадників і злодіїв! Чи буде на те, братчики, ваша згода?

– Згода! Згода, батьку! – зусібіч загукали козаки.

Юрій дивився на це все, і чоло його хмурилося дедалі більше й більше. Нарешті, він не витримав.

– Нема згоди!!!

Усі враз затихли, а Юрій вийшов уперед.

– Нема згоди, – повторив. – Україна в нас одна, тож і гетьман має бути один. Зараз усім об’єднатися треба і спільно стати проти ворогів землі нашої, бо сила козацька – у єдності! Хіба ж це правильно, коли брат іде на брата? Хіба ж витримає та бідна Україна двох, трьох гетьманів? Доки можна сіяти чвари і свари, доки можна битися і кров братню проливати? Україні мир потрібен, і ми, запорожці, маємо той мир охороняти, закривши своїми грудьми рідну землю від Дикого Поля! А що ж радить кошовий? Щоби знову піти на Україну походом і розпалити там нову братовбивчу війну!

Юрій іще хотів говорити, але його перебили вигуками і свистом: не всі запорожці захотіли вислухати його. Кошовий знову підняв руку.