Розділ без назви (6)

— Свій до свого по своє, — весело докинув Сокіл.

— Не перебивай! — блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. — Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? — питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. — Сірко перевів подих, пояснив: — Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали…

— Були, були! — підтакнули Місько і Шпак.

— Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся… Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій до дверей. А клята ґаздинька, знаєте, що учверила? Вилізла, капосна, із сіней по драбині на стрих[5], вхопила бляшану затулку від печі, макогона і ну вибивати марша. Вид­но, серед сусідів був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодії, то він мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком кліпнути, як на подвір’я повалили розлючені господарі — з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею.

— Ого! — поспівчував Сіркові провідник Корнило. — Знайшли винного.

— Та вони забили б мене, як пса, — Сірко щиро подивився провідникові в очі. — Врятувало те, що побачили в мене «папашку»[6]. Враз усі зупинилися, скумекали, хто перед ними.

— І що?

— А що? Я розвернувся і мовчки потяг до лісу.

— Як? — здивувався Пластун. — І ніхто не покликав вас до хати зігрітися?

Сірко подивився на нього, як на дітвака.

— А якби й покликав, то як я міг до нього піти? Мене виділо стільки людей.

— Воно так, — погодився Пластун. — Але ваша справа відмовитись, а їхня запросити. Хіба ні? Мова ж не про вас, а про тих ґаздів, що сі поскурвлювали.

Пластун надпив із горнятка молока, лишивши над верхньою губою білі «вуса». Йому не було ще й двадцяти.

— От видите, друже провідник, — мовив Стодоля. — А дехто каже, що мої люди ходять по селах без всякої конспірації, заглядають у чарку… Прикро мені це чути.

— Візьміть ті слова за попередження, — сказав Корнило. — У всьому треба знати міру.

Він випив ще одне яйце, покрутив у руках порожню шкаралупу, потім показав її Стодолі.

— Оце ваша мірка. Чи ви хочете бути схожим на шміраків[7]?

Стодоля знітився, опустив голову. Хвиля в’юнкого чорного чуба спала йому на чоло. Але він тут-таки стріпнув чуприною і сказав аж занадто гостро:

— Я на тих шміраків СРСР з високого дерева!

— Що-що? — не второпав есбіст, а потім йому ді­йшло і він засміявся м’яким примирливим сміхом. — Брутально, але дотепно.