— Сам секретар райкому партії Халявка.
— Чув, — повторив провідник Корнило. — Потім того Халявку навіть більшовики судили за таке самоправство.
— Судили? — знов хмикнув Стодоля. — Та вони його просто прибрали відси, щоб я не пімстив… Ну, ще будем видіти.
Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потім дружно заграла вся їхня оркестра. Жаби ще дужче за куликів хвалять своє болото.
— А ви кажете, правило, — зітхнув Стодоля. — Тут часом як не вип’єш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.
— Він казав і мені, — кивнув есбіст.
— Казав? Що саме?
— Що деякі зв’язківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію[4]. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.
— Ну, то перебільшення, — сказав Стодоля. — Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.
Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.
— Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.
Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?
— Розкажи, розкажи, — підохотили його Місько і Шпак.
— Та то давно було, ще навесні, — огинався Сірко.
Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.
— Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…
Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.
— Цей-во, я ж кажу, — довірливо провадив далі наш друг Сірко. — Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.
Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.
— Підійшов я до їдної хати від поля, — розповідав Сірко, — і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Троща» автора Шкляр В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (6)“ на сторінці 3. Приємного читання.