Розділ без назви (39)

Марійка не піддавалася на вмовляння Свердлова, хоч той налягав з усіх боків. Він сказав, що вони й так про все дізнаються, бо вже більшість підпільників стали агентами. А жінки-підпільниці щотижня приходять на зустрічі з працівниками ГБ і подають звіти. Особливо сумлінно з ними співпрацює санітарка Магдалина, котрій більшовики врятували життя після того, як вона отруїлася. Та найбільше користі вони мають від спілкування з провідником Буревієм, не кажучи вже про Лемеша.

— І ви йому вірили? — спитав я.

— Ні, звичайно, — сказала Марійка. — Це була брутальна пропаганда, моральний тиск, але я не вступала з ним у полеміку. Мовляв, якщо ви маєте стільки агентів, то дайте мені спокій.

— Що ви їм сказали стосовно поїздки до Тер­нополя?

— Свердлов якось оминув це питання і більше до нього не повертався.

— На вашу думку, чому?

— Не знаю.

На це запитання знав відповідь я: до від’їзду в Тернопіль Марійка ще потрібна була їм у Раковці, де ­мала з’явитися Михася. Інакше вони могли втратити її слід.

З Марійкою мені було все зрозуміло, як, зрештою, і з її братом Славком: рідна кров узяла гору над святим обов’язком. Хоч іноді мені здавалося, що їх більше страхала ганьба, яка падала на їхній рід, ніж доля рідного брата.

Із протоколів допиту Сума і Дзідзя проглядала недомовка, яку «555-й» не витягнув з них до кінця, та вона якимось окрайчиком визирала з-за темної ширми цієї справи. Чийого заломлення я не міг нічим пояснити, то це Дзідзя, найстаршого серед нас «стрипівця» (так ми називали підпільників, які осіли над Стрипою), найдосвідченішого і, як мені здавалося, найміцнішого духом повстанця.

Ми з ним воювали ще в сотні «Холодноярці», де Дзідзьо показав себе відважним вояком і вірним побратимом — одного разу виніс мене, пораненого, з поля смерті. За ним завжди ходила добра вояцька слава, хоча протокол того не засвідчував. «Качур Іван, син Андрія і Євдокії з Гуменюків, народився 20 березня 1912 року в селі Багатківцях Золотниківського району Тернопільської області, українець, три класи народної школи, швець, жонатий (дітей — одна дівчина), з рільників, один морґ землі. Член ОУН від 1936 року. Псевдо Чайка, називають Дзідзьом за поважний вік. Агент УМГБ від серпня 1947 року».

Після трьох класів школи Дзідзьо не міг навчатися далі, бо мусив пасти корову та допомагати батькам по господарству. У п’ятнадцятирічному віці він пішов у науку до чоботаря Осипа Голубовського і навчився шити взуття, після чого шевцював удома, заробляючи на шматок хліба. Водночас Дзідзьо, маючи гарний голос, співав у хорі Народного дому. (Він і в очеретах часом зривався на пісню, та, не маючи змоги розгорнути свій оксамитний підбасок сповна, лиш мугикав собі під ніс: «Вітер трощу гойдає, з гнізда чайку зганяє…» Я подумки навіть підспівував Дзідзю, бо мені подобалася ця пісенька, якої я ніколи не чув раніше і підозрював, що Дзідзьо придумав її сам. Одного разу я його так і запитав, чи це не він написав цю пісню, на що Дзідзьо відповів із пафосом, що пісні складає народ. Так, погодився я, але ж хтось перший мусить її придумати, нарід же не збирається весь докупи, щоб складати пісні. «Авжеж, — відповів Дзідзьо з певним доважком гонору в голосі. — Хтось має бути першим». І далі тихо-тихесенько заспівав про чайку, яка, незважаючи на вітри та бурі, знов звивала гніздо в очеретах. Я ще подумав тоді, що не випадково він має псевдо Чайка, а Дзідзьом його називали через те, що серед нас він був найстарший.)

До підпілля Дзідзьо долучився ще за поляків, відтак набрався досвіду за перших совітів і німців, а з січня 1944-го відійшов до УПА. Спершу — до сот­ні «Бурлаки», а вже через місяць він проходив стрілецький вишкіл у сотні «Холодноярці», де ми зійшлися з ним душа в душу, хоч Дзідзьо був старший від мене на десять років. Перші наші бої були з червоними партизанами в лісі біля села Тростянець на Бережанщині, а на початку літа, з’єднавшись із сот­нями «Лісовики», «Чорноморці» та «Риболовці» під командою курінного Бондаренка, ми зробили рейд до Карпат. Дорогою нападали на німців, які, відступаючи, змушені були поділитися з нами чималими запасами зброї та амуніції. У липні нас на­здогнав фронт і ми його пропустили далі на захід, а самі повернулися назад до Слав’ятинського лісу. У вересні біля села Поручин відбувся великий бій з більшовиками, де я дістав кульове поранення в живіт, а Дзідзьо виніс мене на плечах з поля смерті. Ніс напівпритомного аж до Тростянця і весь час просив обзиватися, бо йому було б дуже прикро, якби я тихенько сконав і він даремно тратив сили на мерця. Я тоді був такий немічний, що не міг застрілитися і просив Дзідзя, аби він мені допоміг у цьому, але Дзідзьо зробив по-своєму. Він сам передав мене в руки докторові Кіму, а той ще й нагримав на Дзідзя, мовляв, такого пораненого треба нести на ношах, а не перти на плечах, як клунка. Доктор Кім не знав, що ми з Дзідзьом відходили вдвох останніми, тому не було кому ні ладнати, ні перти ті ноші. Але він мене врятував. Тобто врятував мене насамперед Дзідзьо, котрий за нашим суворим звичаєм мав би дострелити тяжко пораненого і відійти з поля смерті без докорів сумління.

Проте вчорашній день не є виправданням для нинішнього. Сум теж ще кілька місяців тому за наказом свого ж таки брата Стодолі пішов сам-один у Беневу, щоб зліквідувати командира «стрибків»[65] Петра Мілонького. Коли стемніло, Славко підступив до хати, де за освітленою фіранкою вечеряв Мілонький. Одначе сталася несподіванка: «стрибок» помітив під вікном тінь і миттю загасив світло. Сум наосліп пустив серію з автомата, аж тут його «папашка» ні сіло ні впало затявся. Мілонький, стріляний вовк, не розгубився: замість того, щоб залізти під стіл, він вискочив на поріг і гахнув у напасника з нагана. Діставши кулю у передпліччя, Сум змушений був рятуватися втечею. Потім ми дізналися, що Мілонького відвезли в Золотники до лікарні тяжко пораненого. Це Славка трохи втішило, хоч сам він три місяці носив на перев’язі праву руку. Ще й наприкінці липня, коли брати вперше зустрілися після облави на очерет, Стодоля запитав у Сума, як його рука, і той відповів, що досі болить.

Це я вже вичитав із протоколу допиту Славка. З його відповідей теж виходило так, що брат не схиляв його до жодних агентурних дій. І підписку взяв дивним чином. Стодоля подав Сумові аркуш паперу, на якому вже була готова заява:

«Я, нижчепідписаний, відрікаюся від ОУН і УПА та даю добровільну згоду на співпрацю з органами МГБ. Я свідомий того, що за розкриття цієї тайни на мене чекає воєнний суд».

Стодоля попросив брата підписатися, але Сум сказав, що не може, бо в нього болить рука. Тоді Стодоля сам поставив під заявою підпис і заховав її у планшет. На запитання слідчого, чи усвідомлював Сум свою зраду, він відповів, що так: одразу відчув, що переступив межу, за якою опинився в якомусь липкому тумані. Спершу ти усвідомлюєш, що сталося щось невиправне, і ще думаєш, як попередити своїх, але потім тебе зупиняє лукава пересторога: не поспішай, ти ще не знаєш, хто чим дихає, спершу роздивися, що й до чого, ліпше це буде зробити завтра, не сьогодні. І ця лукава думка перемагає першу, хоч сумніви терзають душу до божевілля. Диявол нашіптує, що відважний крок буде миттєвим виявом твоєї особистої честі, але загалом нічого не змінить. Бо ворог все одно досягне своєї мети, незалежно від того, чи ти скажеш про це сьогодні чи завтра.

Іноді Сумові хотілося знайти Сулиму чи ще когось із СБ, розповісти про все, що сталося, і застрілитися у того на очах. Але знов і знов зупиняла думка: стривай, ще встигнеш. Однак день у день відвага його маліла.

— Скажіть, подруго Веселко, а після того, як ви довідалися, що Стодоля з більшовиками, чи зустрічалися ви з Міськом?

— Ні, — сказала вона. — Я бачила його звіддалік, але не стрічалася.