Розділ без назви (35)

Вона роззирнулася по боках і здивовано подивилася на Михасю.

— А ти ж ідеш не на Божиків!

— Загляну ще на хутір Морґи. Там, де ховалася раніше, теж маю дещо забрати.

Марійка розгубилася.

— У бабці Орисі? — спитала вона.

— Так, я тобі казала про неї. Маю там окремий покій через сіни.

Марійка ще трохи поміркувала й нарешті нава­жилася.

— Більшовики за тобою розпитували, — сказала вона.

— У тебе?

— Ні, вуйко Олекса, Гак, передав.

— Де він тепер?

— З ними.

— Знаю, що з ними. Де він?

— Здебільшого в Тернополі.

— Чого їм від мене треба?

— Може, щось про Василя хочуть розказати. Тепер ти не мусиш їх боятися.

— Я їх і не боюся. Буду на хуторі Морґи кілька днів, — сказала Михася з відвертим натяком, що вона готова до зустрічі.

— Добре.

Михася поцілувала Марійку в маленьке, як долонька, личко і пішла навпростець на Морґи. Озирнувшись, побачила, що дівчина біжить полем, наче її хтось доганяє. Так і було. Її доганяв дощ, який сипнув густими холодними краплями і на Михасю. Вона дістала з торби мішок і, накрившись, теж пришвидшила крок. Михася знала, що вже сьогодні їй треба сподіватися гостей.