Розділ без назви (26)

— На що ви скидаєте одну соту?

— На те, що Буревій в останній момент щось запідо­зрить і не захоче йти до криївки.

— Що його може насторожити?

— Близька присутність людей чи навіть однієї підо­зрілої особи. Я вже не кажу про будь-яке переміщення більшовиків чи їхніх машин. Хутір Подорожчина — дуже тиха місцина.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі те, — сказав Місько, — що там усього чотири хати. Тобто чотири господарства. І собаки добре знають усіх мешканців хутора, мають їх за своїх. Вони ніколи не гавкають.

— Як це — ніколи? — не зрозумів Свердлов. — ­Собака гавкає від голоду і просто так дзяволить, бо це ж собака.

— Саме так, — сказав Місько. — Дзяволить чи подає голос. Тоді собака стоїть на рівних ногах і тримає високо голову. А коли ви заходите на чиєсь подвір’я, в яку позу він стає?

— Хто?

— Пес.

Свердлов спантеличено подивився на підполковника Хорсуна. Потім перевів погляд на Стодолю.

— Ну, в яку? — Місько переможно дивився на лейтенанта.

— Обичну, — мовив той.

— Ні! — вигукнув Місько. — Пес присідає на задні лапи і тримає голову й шию рівно.

— І що? — спитав лейтенант Свердлов.

— Оце саме тоді собака й гавкає, — пояснив Місько. — Коли бачить або чує чужого.

— А вєдь он прав! — сказав підполковник Хорсун.

— Прав то прав, — погодився Свердлов. — Але до чого це?

— Тільки до того, — сказав Місько, — що, коли Буревій почує гавкіт собак, наша операція провалиться.

— А на нього вони не гавкатимуть?