Розділ «БІЙ З ЧЕХАМИ ТА ІНШІ НЕСПОДІВАНКИ»

Я подякував за гостинність, розпитав про ситуацію в терені, де є найбільше скупчення військ. Тому, що я себе не представив, він сказав:

— А, ви є ті бандерівці, про яких так багато пишуть газети?

— Так, — відповідаю, — а газети пишуть про нас добре чи зле?

— Пишуть добре, — відповів лісничий, — пишуть, що на нашу територію перейшла велика сила УПА.

Я питаю його, чи він би не продав нам чогось з харчів. Лісничий підійшов до жінки, яка зараз же метнулася до другої кімнати і винесла нам невеликин клунок, зав'язаний у скатертинку. Я питаю, скільки маю заплатити. Лісничий відповідає:

— Споживайте щасливо, у вас грошей немає.

Я сказав, що у нас є гроші. Витягаю з торби чеські крони і йому показую. Йому було дивно, звідки ми маємо гроші. Я відповів, що як ми йшли на Словаччину, то наш провід забезпечив нас грішми.

Вояки забирають клунок з харчами. Я красно дякую, і ми відходимо. Лісничий нас поінформував, де є найбільше скупчення військ. Повертаємо до сотні, де Громенко нетерпляче нас дожидав. Не гаючи часу, машеруємо далі.

Над ранком наблизилися до села Дем'янова Долина. Село було розташоване в долині. Сотня закватирувала на горі недалеко від села. Тут було видно з гори ціле село. Ми ще добре не розтаборилися, як раптом насунулися чорні хмари, і пройшла хвиля густого дощу. Скоро дощ перестав, тільки землю змочив. По тій бурі стало дуже парно. Вояки твердо заснули.

Цілий день перейшов спокійно. Ніхто нас не завважив, то вирішили ми затриматися ще на один день для відпочинку, бо не знали, що нас стріне завтра. Вояки добре відпочинуть, і другої ночі можемо зробити добрий шмат дороги.

Надругий день машеруємо далі. Поволі зісуваємося вниз і маємо виходити на рівнину. Передня стежа затримала цивіля, що переходив попри ліс. Від нього довідуємося, що в Білім Потоці є багато чехів — ми повинні бути обережними.

Почалася рівнина. Буде легко машерувати, але більше небезпеки з огляду на малі комплекси лісів.

— Немає ради, — сказав сотенний, — бараболя на полі буде.

Над ранком доходимо до села Людрова. Ми з чотовим Залізняком пішли перевірити шосу. Подаю знак машерувати. Сотня скоро проскочила шосу, і ми опинилися по другій стороні. Недалеко був ліс. Прийшли до лісу і далі машеруємо до білого дня. Нараз побачили місто. Дивимося на карту — Руженберг. Вийшли ми на невелике узгір'я і там затрималися на денний постій.

Якимось засобом треба розвідати про ситуацію в Руженбергу. Сонце підійшло досить високо і дуже припікало, бо сосни були низькі.

На наше щастя, біля нас переходило четверо чоловік, які йшли косити сіно. Вони сказали, що всі дороги, які провадять з Руженбергу до Банської Бистриці обсаджені чеськими військами. Потім ті цивілі показали нам дорогу, якою найкраще обійти місто. Вночі 27-го липня 1947 року ми вирішили обійти місто за їхнімн вказівками. Може, якраз вони нам дали добрі вказівки.

— Будемо пробувати, — сказав сотенний, — як нас завважать, то не буде ради, будемо битись. Перейти мусимо.

Роблю збірку сотні. Сотенний інформує вояків про завдання, яке перед нами стоїть:

— Ми мусимо перейти передмістя Руженбергу, повинні просмикнути блискавично. Від міста будемо мати близько п'ятнадцяти кілометрів до лісу. Будьте обережні. Без наказу не стріляти, лише в наглім випадку. Ну, друже Соколенко, машеруємо!

Марш був досить форсовий. Поранені віддають останні сили до маршу. Сотенний і я машеруємо за переднім забезпеченням.