Розділ «ОСІНЬ 1946 РОКУ»

Літо кінчалося, надходили сірі похмурі дні. Селяни, яких ще не було вивезено, збирали своє збіжжя з надією, що будуть зимувати у своїх селах, тішилися, хоч у небезпеці, свободою, приготовлялися до зими. Але ніхто не був певний, чи може завтра ворог наскочити на село і їх вивезти в далекі незнані краї. 3 терену приходили сумні вістки про вивіз наших селян із поодиноких сіл.

Сотня Громенка також не дармувала часу: окрім того, що треба було зводити бої з ворогом, потрібно було подумати і про забезпечення на зиму. Криївки сотня мала готові, бо подбали про них ми ще з весною. Ми магазинували харчі, одяг, амуніцію, тощо.

Ворог почав щораз більше зміцнювати свої гарнізони. Було загадковим, чому саме під зиму він так чисельно зміцнює свої сили. Ворог робив це дуже конспіративно. Розвідка доносила, що ворог зміцнює залоги, бо сподівається нападу УПА. А інші казали, що приготовляються до великої переселенчої акції.

Вже минуло чимало часу після війни, але польський уряд не міг збройно знищити УПА. Заплановано було вивезти українське населення, яке стояло рамено до рамена, і таким засобом знищити повстанців.

Західний світ добре знав про боротьбу УПА, бо наші провідники мали кілька зустрічей з чужинецькими кореспондентами. Після війни більшовики були їхніми союзниками, тому ці кореспонденти не хотіли про українську боротьбу писати.

Осінні ночі стали холодними. Сотня більшість часу перебувала в лісах та відвідувала села, які ворог ще не вивіз. Селяни були прибиті горем, вони не журились, що станеться з ними, але вболівали за те, що станеться з нами, якщо ворог вивезе ціле Закерзоння. Вони тривожилися про те, що ми не будемо мати допомоги. Ми їх заспокоювали, казали, що УПА також перейде на схід, в Україну.

Наша розвідка постійно діяла. Сотні було тяжко порушатися в терені, бо ворог застосовував партизанську тактику, висилав частини на засідки, хоч не дуже мав успіхи, але все ж іноді хтось із нашої розвідки натрапляв на ворожу заставу.

Сотня на постою в делягівському лісі. Неділя. День погідний, хоч трохи зимний, але той холод не перешкоджав воякам УПА. Кожний рій розпалив вогні, і вояки грілися. Сонце підійшо вже високо та кидало своє золотисте проміння на поляну, де відпочивала сотня Громенка. Біля обіду повернула розвідка і повідомила, що натрапила на двох убитих вояків УПА, але не можна було їх розпізнати, бо ворог страшенно понівечив їхні тіла. Невдовзі повернула друга частина розвідки і повідомила, що натрапила на убитого стрільця Бурого, але не змогли тіла забрати, бо ворог тільки на те і чекав, що упівці прийдуть забрати свого побратима. Щоб не лишати убитих на поталу круків, що зграями кружляли, сотенний наказує чотовому Бартлеві піти з чотою в борівницький ліс та забрати тіла полеглих, а чота Залізняка піде до села Липи і забере тіло стрільця Бурого, щоб поховати їх на спільному цвинтарі біля Волі Володзької. Сотенний нетерпляче проходжувався по таборі і, як мав звичку, потирав руки. Він — командир сотні, і відповідає за кілька сотень вояків, для нього кожна втрата була дуже болючою.

По часі обидві чоти повертають і приносять тіла загиблих. Вояки сотні також переживали кожну втрату. Не гаючи часу, сотенний каже мені зробити збірку сотні, забрати тіла вбитих і відійти до Волі Володзької.

Тіла позавивано в палатки, і відмарш до упівського цвинтаря. За півгодини маршу сотня була на місці. Викопано три могили. Сотня стояла на "Струнко", а серед мертвої тиші пролунав голос сотенного Громенка:

— Почесть дай, на могили глянь…

В той момент помалу опускали тіла в могили. Настала мертва тиша, високі ялиці, які не раз бачили як хоронили вояків, мов приспівували: "… кличуть кру-кру-кру, крилонька зітру, доки море перелечу…". В той момент грудки свіжої рідної землі засипали героїв УПА.

Минулої зими ворог робив несподівані напади — спаливши село скоро втікав, щоб не попасти в руки повстанців. Тепер вороги стали великими героями, бо стягнули цілу армію проти малих сил УПА. На ніч вороги раніше боялися залишитися в селі. Тепер вони оперували великими з'єднаннями і стали такими героями, що не боялися і на ніч залишитися в селі. Були такі випадки, що половину села займали поляки, а половину села — сотня Громенка.

Окрім ворожих блокад, підпільна праця була в повному русі. Було все трудніше ворогові рухатися в терені, можливо тому, що вояки УПА знали терени так, як свою хату. Ось чому нам було легко обминати ворожі застави.

У нас вже вичерпувалися запасові харчі. Думаємо, як би дістати харчів з криївки, що є в селі Нетребка. Висилаємо розвідку до села, щоб перевірити, чи немає Війська Польського. Розвідка повертає і зголошує, що в селі спокійно, і немає нікого.

Я висилаю ройового Лозу з роєм і сотенного інтенданта Глуза по харчі. Рій впорався дуже скоро і повернув з харчами до сотні. Інтендант Глуз розподілив їх поміж роями. Наші жваві кухарі скоро розпалили вогні і порались з вечерею. Вояки підкріпилися і стали веселішими, бо "кишки перестали грати марша", як сказав стрілець Павук. Вояки були в доброму гуморі. Я і сотенний Громенко переходимо поміж вояків, щоб побачити їхній настрій, зупиняємося біля кожного роя. Вояки жартували і були в доброму гуморі, навіть і не думали про завтрашній день.

В повороті Громенко каже:

— Бунчужний, яка ваша думка про наше вояцтво? Я, не надумуючись, відповідаю:

— Бачу, що хоробрі вояки, хоч голодні, вимучені, але незламні духом.