Розділ «ПРОЩАЙ, УКРАЇНО! ЗДРАСТВУЙ, СЛОВАЧЧИНО!»

Був це незабутній день 17 червня 1947 року. Машеруємо в сторону кордону.

По короткому часі нашого маршу Громенко наказує стриматися і зійтися до купи. По короткій мовчанці тремтячим голосом відізвався:

— Друзі! Ми вже близько від кордону. Тут ми прощаємось з нашою скривавленою Батьківщиною, яка просякла кров'ю своїх найкращих синів і доньок! Може, жоден з нас не поверне до неї. Поклонімося їй, непоборній. Поклонімося тіням наших друзів — героям, які до останньої хвилини не випустили з рук зброю, аж до останнього свого віддиху. Тихе струнко! Обернімось лицем туди, звідки ми прийшли, і віддаймо останню честь!

Настала гробова тишина. Кожному з нас біль стиснув серце, і кожен відчував, мов щось вирвалося з його душі.

— Прощай, мій рідний краю! Може, тебе вже більше не побачу!

По мовчанці: "Спочинь!". На серці залягла туга, ніхто нічого не говорив.

Наказ: "Машерувати!", бо ще маємо один кілометр до кордону. Машеруємо розсипною. Приходимо до прикордонної полоси, висипаної шутром.

— То є кордон, — сказав Бартель.

По тій шосі стояли стовпи з написами: по одному боці польські, а по другому — чеські. Переходимо кордон.

Прикордонної сторожі ми не стрінули, мабуть, наші приятелі не сподівалися, що відділ УПА перейде кордон. Сотня кількома скоками опинилася по другій стороні кордону, затираючи за собою сліди.

— Слава Богові, — сказав Громенко, — краще, ніж ми сподівались, без стрілу перейшли кордон.

Почало розвиднюватись.

— Нам треба приспішити марш, — сказав сотенний, — щоб відбити кільканадцять кілометрів від кордону, бо як нас хтось завважить, то може бути за нами погоня.

Над лісом завис туман, тяжко було машерувати, не знаючи терену. Вже добре розвиднилось. Навіть тяжко було повірити, що ми на чужій територїї. Відбилися від кордону на десять кілометрів. Якраз натрапили ми на густий ліс.

— Тут затримаємося на денний постій, бо далі машерувати небезпечно, — сказав сотенний.

Ми з чотовим Лагідним пішли перевірити терен. Вирішили, що місце, де ми зупинились для відпочинку, є добре, і виставили відповідне забезпечення. А тим часом вояки розпалили вогні, гріли руки, бо було трохи холодно.

На постою вояки були в доброму гуморі, тут забули часи, як ворог за ними гонився, не даючи хвильки відпочити. По такім напруженні всі заснули. Я ліг біля вогню, але не міг заснути, пробував накривати голову палаткою, але нічого не допомогло. Бачу, що і Громенко не спить, розклав карту Словаччини і задумався. Я підсунувся до нього, і почали разом студіювати карту.

— Шкода, що немає Зоряна між нами, — відізвався Громенко, — а то була б нам велика поміч, бо він знав добре ці терени. К-р Байда хотів, щоб я відпустив вас до помочі, але я не зміг погодитися, бо ви завжди для мене були великою допомогою.

Я не відізвався, бо в той момент знову насунулись думки про наші спільні дружні стосунки з Зоряном.