Розділ «НА АВСТРІЙСЬКІЙ І НІМЕЦЬКІЙ ЗЕМЛІ»

Був це незабутній день 27 серпня 1947 року, який ми пережили з великим напруженням.

Рівнішою переходимо кілька кілометрів, підходимо під село, бачимо таблицю з написом Айгарін. Як вояки побачили, що ми в Австрії, то дуже зраділи, але сотенний сказав:

— Не скачіть поперед батька в пекло. Не знати, що нас чекає в Австрії, бо тут є більшовики.

Не зупиняємося, машеруємо далі, бо час наглить і скоро буде розвиднятися. По кількох кілометрах перейшли рівнину і увійшли в ліс. Пройшли ще невеликий відрізок і затрималися на денний відпочинок. По великім напруженні і втомленні всі твердо заснули, лише вартові пильно охороняли своїх сплячих друзів. Під вечір всі ми прокинулися.

Карта показує, що від сіл ми далеко. Тож сотенний наказує розпалити вогні, і якщо хтось має бараболю, то спекти.

— Буде гостина, — сказав д-р Зубченко, — лише треба шукати воду, бо бараболя дуже брудна.

Сотенний засміявся:

— Будьте задоволені, що хоч і брудна, але є.

Д-р Зубченко був люблений вояками. Не раз він своїми жартівливими дотепами підтримував вояків на дусі.

Робота відходила скорим темпом. За короткий час вояки з'їли печену бараболю і кукурудзу.

— Не можна з голодним говорити, — знову відізвався Зубченко, — тепер я не тільки не буду лишатися позаду, але можу нести і кулемета.

По добрім відпочинку і смачним обіді машеруємо далі на захід.

Перед нами блимають світла. Машеруємо в їх напрямі. Підходимо ближче — напис "Лінбах". Переходимо шосу і попри село, виходимо знову на рівнини. Минаємо село Вальтеншляг і рівниною маємо дійти до великого комплексу лісу.

Увійшли ми в глибину лісу, тут вирішили стати на відпочинок, бо ліс густий і далеко від села. Погода нам дописувала, вдень сонце гріло, але не припікало, тому ночі були помірні.

Під вечір сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, мені захотілось піти в терен на розвідку, а ви беріть відділ під свою команду. В разі якоїсь несподіванки ви знаєте, що робити і куди машерувати. Я, Лагідний і Рубач з роєм підемо на розвідку.

Я йому відраджую це робити, але сотенний таки вирішив іти.

Село від нашого постою було на відстані одного кілометра. Вони відійшли, а я підтягаю відділ ближче до села, і ми чекаємо на їхній поворот.

Подорож їх не тривала довго — вони повертають з добрими відомостями. Сотенний і Рубач трохи говорили німецькою, тож могли дещо більше розвідати. Від австрійців вони довідалися, що до австрійсько-німецького кордону є ще сто кілометрів, і нам треба добре натрудити ноги, щоби ми за три дні дійшли до того кордону.