Розділ «НА ЧЕСЬКІЙ ЗЕМЛІ»

Був це незабутній день 17 серпня 1947 року.

— Здається, що цей день надовго залишиться у моїй пам'яті, — сказав сотенний. — Я думав, що на Мораві буде нам кінець, але я вірю, що то нам Бог допоміг (Громенко був дуже віруючим). А тепер питання в тому, як будуть до нас ставитися чехи? Якщо так, як говорили словаки, то буде нам тяжко. Побачимо, коли нам треба буде вступити до села, яке нам шанування буде по дорозі, тоді переконаємося.

Вояки надто вимучені маршем. Кишки грають марша, бо бараболя довго не тримає сил. По доброму відпочинку машеруємо далі. Над ранком опинилися ми над селом Яструбіце, недалеко від міста Брна. Неподалік від нашого постою переходила шоса, якою переїжджали військові частини чеського війська, не знаючи, що за кільканадцять метрів від них сидать ті, за якими вони полюють по всій Чехословаччині.

Нашою метою було завжди закватирувати ворогові під носом, там, де він нас не міг сподіватися. Тому, що ми до сіл не вступали, то ворог стратив нас із очей.

Командний склад добре знав наше завдання — уникати бойових зустрічей з чехами, щоб сотня дійшла у західний світ і принесла світу правду про боротьбу українського народу за своє визволення з-під московського ярма. Перед тим, як вирушити в рейд на захід, ми задавали собі справу, що шлях наш буде тяжкий і кривавий. Ми знали, що Москва кине проти нас великі сили, щоб перешкодити нашому рейдові, бо знали ми, що вона уклала тридержавний договір з Польщею і Чехословаччиною ддя знищення УПА.

Під вечір стежа повідомила, що затримали цивіля з цього села. Чех казав, що в селі четників немає, просив, щоби загостили до села, їх люди будуть раді нас гостити.

— Ми чули про вас, бо газети пишуть про бандерівців багато.

Сотенний мав підозріння на того чеха, бо він питав, скільки нас є, звідки ми прийшли і куди прямуємо. Чого він так багато випитував — то було дуже підозріло.

Сотенний кличе мене і Лагідного, каже, що він думає, що з тим цивілем мають піти Лагідний і Залізняк. Вони візьмуть один рій вояків і спробують довідатися, як чехи будуть ставитися до нас.

Цивіль провадить до села. Коли наші увійшли до перших хат, той цивіль зник, бо, як ми опісля переконалися, він був із СНБ (Служба Народної Безпеки). Коли наші вояки увійшли до першої хати, чехи поставилися до них ворожо, нічого не хотіли продати. Наші розділилися на дві групи, нараз чують в селі стріли і зараз же зорієнтувалися, що був підступ того цивіля. Лагідний зорієнтувався в ситуації і дав наказ вицофувати. Долучив до нас чотовий Залізняк і каже, що він поранений в ногу.

Стрілянина починалась чим раз густіша. При відступі наші побачили, що цивілі почали в них стріляти. Наші вояки не були обережними, вони думали, що то так, як на Словаччині. Увійшли до хати вільно, а тут цивілі почали у них стріляти. Стрільці Редька і Деркач як увійшли до хати, нараз світло в хаті згасло. Цивілі кинули на голову Деркача якусь плахту. Редька побачив те і хотів стріляти. Нараз він почув удар по руці, і кріс йому випав з рук. Цивіль хотів його зловити живим, але Редька, орієнтуючись розмахом руки, вдарив цивіля в живіт, і той упав. Редька, користаючись з моменту, вхопив кріса, вискочив з хати і почав відстрілюватися. За ним сипалися автоматні стріли, але він скочив за ріг хати, кількома кроками перебіг дорогу і подався в сторону збірного пункту, де к-р Лагідний призначив зустріч. Коли прибіг до сотні, то не міг собі простити, що залишив Деркача і не міг його оборонити, а тепер не знає, що з ним сталося.

Ми зі сотенним, почувши стрілянину, нетерпляче дожидаємо повороту наших. По короткій стрілянині наші повертають. Громенко невдоволений:

— Словаки казали нам бути обережними, а ви, друже Лагідний, не брали того до уваги, стратили одного вояка. Залізняк поранений в ногу, і нічого вигідного не зробили. Але вже запізно говорити.

Машеруємо відкритим тереном і полями. Тієї ночі не зробили ми багато дороги, бо падав дощ. Над ранком ми опинилися біля села Борковець.

Розвиднілось. Тут не було більшого комплексу лісу. Не було ради, мусили ми зайти у малий лісок, не більший, ж п'ятдесят метрів в квадраті, і ще до того ж і невисокий, може на два метри. Той лісок був у віддалі від села біля півкілометра. Лісок був на горі, а село в долині, і нам було добре обсервувати село: що там діється. Ми всі полягали, бо піднести голови не було можливості. Стійки проводили в лежачих позиціях.

Була неділя. Сонце піднялося високо і дуже припікало. Кожен з нас чекав, коли звечоріє, щоб вийти з тої тюрми.

Село було велике, розтягнене під горою. Біля обіду чуємо — б'ють в бубни і кричать:

— В наших теренах з'явилися бандерівці! Не важтеся йти до лісу!

А ми сидимо у тих корчиках і все чуємо.