Розділ «ІСТОРИЧНА ДОБА»

Квітень — це пора, коли природа приносить багато радості: ліси зеленіють, пташки збудились зі зимового сну та різними голосами троять різноголосу лісову музику. Тут вже можна було подихати свіжим повітрям і намилуватися природною красою. Тут українські повстанці почували себе безпечніше, бо ліс був нашим батьком, і здавалось, що ніяка сила не відбере від нас цієї прекрасної землі.

З України приходили вістки про завзяті бої УПА з більшовицькими спецвідділами.

Там, на східних землях, трудніша визвольна боротьба. Дії УПА були обмежені, бо там немає таких великих комплексів лісів, як у нас. Один чорний ліс, що має більші обшири до боротьби, а далі на схід немає лісів. Тож УПА мусить обмежуватися до малих оперативних акцій. Окрім того, ми довідуємося, що боротьба УПА охопила всі українські землі. Так нам повідали наші побратими зі східних земель України, які були у нас гостями. Крім того, що в лісах повстанці почували себе краще, ніж в селі, то час від часу треба було зайти і до села, де наші селяни очікували нас.

Сотенний вирішив зайти сотнею до Явірника Руського, а рано відійти назад до лісу, але сталося інакше. Ніч була дуже гарна, тепла. В селі провели ми час дуже приємно, але рано почав падати дощ. Сотенний зарадив, що в селі затримаємося на цілоденний постій. Господиня хати приготувала снідання, сотенний почот засів до столу. Нараз стежа повідомляє, що до Явірника зближається ВП. Сотенний наказує бойовий стан, і за кілька хвилин сотня має залишити село і за його межами зайняти оборонні становища.

Сотня зайняла становища, які були за двісті метрів від села. Обсервуємо через далековиди — ворог підходить дуже обережно: не йде прямо до села, але використовує яр, який веде до нього. Ми були окопані на горбку і бачили кожний рух ворога. Бачимо, що поляки зайняли становища вздовж села. Спостерігаємо, як декілька ворожих вояків прямують до села, і вважаємо, що то їхня розвідча частина. Наша сотня зайняла становища край села, а поляки розташувалися навпроти нас, і навіть не думають, який будуть мати привіт від УПА, якщо будуть прямувата до села.

В селі був великий рух населення. Людей виганяли на другий бік села, бо якщо почнеться бій, то можуть загорітися хати. Ворожа стежа повернула — не побачила ніде УПА.Тоді ворог вільно яром посунувся до села.

В яр, де рухалася ворожа частина, були скеровані чотири кулемети з чоти Іменного. Коли ворожа передня частнна зближалася до нас, то кулеметник Слива підпустив їх на близьку відстань і дав серію зі свого "дихтяра". Мов траву, скосив він ворожу передню частину. Ворог зайняв оборонні становища і відкрив сильний кулеметний вогонь. Наші кулеметники відповіли тим самим. Нараз стріли втихли. Ми чекали, що ворог буде наступати. Маленька перерва. Нараз чуємо більшовицьку лайку "вперйот" — і знову почався сильний вогонь з ворожої сторони, але ніхто не йшов "вперйот". Бачимо, що якийсь старшина піднісся на рівні ноги і почав вимахувати обома руками, мов давав наказа, щоб наступати на село. На ціле горло верещав він: "До пшоду!" — але його наказу польські вояки не слухали. Недовго цей старшина вимахував руками, бо друга серія кулеметника звалила його на землю. Коли їхній командир упав і перестав давати накази, тоді ціла лінія почала втікати назад, а за ними сипалися повстанські кулеметні серії.

Скільки ворог мав втрат — ми не знаємо. Сподівалися, що скоро з Бірчі прийде допомога. Ми не мали втрат.

Наказ — відступати. Кожен чотовий стягав з лінії своїх вояків і відступав в бік делягівського лісу. Під вечір випогодилось. Дійшли ми на наші постійні становища, і там разтаборились. Вояцтво подалось на відпочинок, але ніхто не спав. Вояки були задоволені своєю перемогою, бо не стратили ми жодного побратима. Сотенний почот також порозстелював свої палатки до відпочинку. Тут у нас вив'язалась розмова. Ми порівнювали боєздатність наших вояків з боєздатністю ворога. Бачимо, що ідея є найсильнішою зброєю, яку мають наші вояки. Польські "богатери" не мають такої ідеї, вони йдуть в бій, бо мусять.

Час ішов дуже скоро, зближався вечір. Сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, думаю, що ми переночуємо тут, на місці. Погода гарна. На свіжому повітрі, я гадаю, вояки краще відпочинуть, а також тут безпечніше.

Я з ним погодився. Сотенний покликав службового підстаршину і дав нові накази, щоб зміцнити застави, бо сотня залишається на ніч на старих місцях.

Польський уряд і командування застрашували своїх селян, що вояки УПА — горлорізи, бандити і т. д. Але не всі поляки в то вірили, бо мали змогу вічна-віч стрічати вояків УПА, казали, що ми є джентльмени.

Польське командування висилало спеціально вишколені частини на пропаганду, які радили українцям виїхати в Польщу або Україну, бо там нібито вони зможуть зажити спокійним життям. Вони знали, шо наші селяни не хочуть нікуди виїжджати зі своєї рідної землі. Поляки добре знали, що селяни, як чоловіки, так і жінки, співпрацюють з УПА. Тут нема де правди діти, запасу УПА мала велику поміч від селян. Майже кожен почував себе частиною Визвольної боротьбн. Молоді дівчата і жінки вели велику розвідувальну роботу серед ворога, виконували небезпечні завдання і були наражені на арешти, тортури, а часом, і на смерть.

Пригадується мені один момент. Треба було перенести дуже важливий наказ для теренового проводу. Жінка, яка мала двоє малих дітей, зголосилася перенести той наказ, знаючи добре, що її чекає в разі, якщо б її зловили. Та героїня бере "штафету" і йде на означене місце. По дорозі вона натрапляє на польську військову частину. Вона думає, що має зробити зі "штафетою". Втікати не може: небезпечно, застрілять. Подерти "штафєту" не може, бо то є важливий наказ. Впало їй на думку — сховати "штафету" під спідницю, бо там вони не будуть шукати. Так вона і зробила. Коли жінка відважно йшла, її затримали, спитали, куди вона йде. Жінка холодно відповіла, що має в Бірчі сестру, яка дуже хвора, і вона йде її відвідати. Почали її обшукувати в кожнім кінчику її одягу, але нічого не знайшли. Кажуть їй розбиратися догола. Відважна жінка подумала, що тут буде їй кінець. Вона не дуже радо розбиралась і милосердно подивилася на старшину, що стояв збоку і придивлявся, як її обшукують. Цей старшина, мабуть, мав жінку. Він подивився на її ласкавий жіночий погляд і наказав жінку залишити. Далі опитували її, чи не бачила вона "бандеровциф". Вона відповіла, що не бачила, а в думці подумала: "От ви, дурні, тут маєте перед собою бандерівку".

Жінка-патріотка подякувала їм і відійшла до означеного місця.

Подібних випадків було дуже багато.

На другий день сотня перейшла в брижавський ліс і затрималась біля малого просілка Кружки. Заносилось на гарний день. Ще добре ми не зігріли місця, як наша стежа повідомляє, що в напрямі села Добрянки їде невеликий відділ польського війська. К-р Громенко висилає розвідку вдруге, щоб точно розвідали, яка є сила, і чого вони приїхали до села. Розвідка скоро повертає і звітує, що вони стрінули дядька з Добрянки. Він повідомив, що поляки грабують що попало, навіть забирають і худобу і вже арештували кількох мужчин. В селі немає сенсу атакувати ворога. Громенко дає наказ Іменному зайняти становища над потоком. Чота Залізняка має зайняти становища з боку Бірчі, а чота Бартля — з боку Брижави.

Наказ: "Не стріляти", доки не буде вказівки, уважати на селян. Сотня була на становищах готова до атаки. Треба чекати, аж поки поляки вийдуть зі села. Бачимо, що прямують в бік села Доброї. Невідомо, з яких причин валка затрималась не більше як за сто метрів від нас. Нараз в їхню сторону посипалися кулеметні стріли наших вояків. Між ворожими вояками настала велика паніка — вони почали розбігатися куди хто міг, а інші були вбиті і поранені. По півгодинній атаці наші вояки миттю кинулися до валки, звільнили арештованих селян, що були шнурами прив'язані до підвід.