Розділ «ЧЕРЕЗ КАРПАТИ I ТАТРИ»

Був це день 30 червня 1947 року. Цієї ночі планували ми перейти попри село Жегну. Ніч була дуже місячна і для нас не сприятлива. Машеруємо до шоси, що вела до села. Біля села сходимо на доріжку, щоб його обминути. Лагідний з чотою на передньому забезпеченні, сотенний, я і обидва наші зв'язкові з чотою Лагідного машеруємо сміло і не думаємо, що на тій дорозі чехи зробили засідку.

Машеруємо скорим ходом. За якоїсь півгодини маршу в наш бік посипалися серії кулеметів. Передня стежа заатакована, щоб на становища, наказ сотенного, не стріляти. Ворожі кулемети не втихають, а по хвилі в повітря вилетіло кілька ракет. Сотня залягла в глибоких ровах біля шоси. Чехи не могли нас бачити. Нараз прибігає від переднього забезпечення задиханий Петя і звітує, що вони найшли на чеську заставу, яка, мабуть, спала.

— Я наступив на його кріса, — каже Петя, — а чех зірвався на ноги. Я його прикладом по голові — він почав кричати. Решта відкрили вогонь, а ми дали драла!

— Добре, що не стріляли, — сказав сотенний, — то є для них знак, що ми з ними не хочемо воювати.

Наказ: "Вицофувати вліво". Лагідний з чотою на задньому забезпеченні. Хильцем, ровом подаємося вліво. Ворожі кулемети не перестають грати, ракети постійно освітлюють поляну. Ми відбились до одного кілометра. Нам як найшвидше треба добитися до лісу, а то ще добрих три кілометри.

Місяць підійшов високо і освітив поляну так, що можна знайти голку, і наша зброя також виблискувала від місячного сяйва.

Виходимо на поляну. Наказ сотенного — розгорнути розстрільну лінію. Машеруємо в сторону села Мірковец. З боку Жегни бачимо — машерує група чехів і розставляє застави. Виглядало, що прийшла підмога.

— Мабуть, будемо з "пепічками" воювати, — сказав до мене сотенний.

Наказ — к-р Бартель наліво, к-р Лагідний направо, а Залізняк посередині скорим маршем вперед. Якщо натрапимо на заставу, відкрити вогонь. До ранку маємо перейти долину ріки Ториси, шосу Кошиці-Пряшів.

Перед нами розтяглася велика плахта рівнини, а там далеко видніє ліс. Дивимося — четверта година. Нам треба поспішати. Вийшли ми в чисте поле. Кожний з нас стискає рукоятку автомата, інші з кулеметами готові до стрілу. Перед нами шоса, яку нам треба перескочити. Зближаємося до шоси. "Позор" почули ми з протилежної сторони. Ми машеруємо далі.

— Стій, хто йде? Сотенний відповідає:

— Українські повстанці.

— Чого ви тут на нашій території шукаєте?

В той момент в повітря вилетіла червона ракета. Сотня залягла, але не стріляємо. Відізвались чеські кулемети, але кулі летіли понад наші голови, не знаємо, чи вони так навмисно стріляли, чи нас не бачили. Ми зорієнтувалися, що сила чехів є мала.

Наказ сотенного — на перший свисток сильний кулеметний вогонь, на другий свисток атакуємо. Загуркотіли наші кулемети, відтак сильне "Слава!" Сотня рвонула до атаки. Спаніковані "пепічки" почали розбігатися. Ми стримали вогонь і сильно біжимо вперед, перескакуємо шосу і по другій стороні займаємо становища. Відкриваємо вогонь, щоб не дати можливості чехам позбиратися до купи.

Зі села Вісна вилетіла зелена ракета. Ми стримуємо вогонь і скоро машеруємо в бік лісу. Вояки, задихані, подаються вперед. Громенко мене питає про ситуацію в сотні. Переходжу по лінії, бачу, що з чоти Бартля немає одного роя і чотового.

Громенко затримує сотню і висилає двох вояків, щоби повернули назад, де була стрілянина, і, може, з ними зконтактуються. Сотня залягла в корчах, що були на поляні. Чекаємо нетерпляче. Сотенний питає стрільця Вишню, що був при чоті Бартля, чи він не знає, як то сталося, що Бартель відлучився.

— Ні, — каже Вишня, — к-р Бартель був від мене зліва. Ми перескочили шосу. Нас ділили високі межі, і тоді зв'язок перервався.

Розвідка повертає і голосить, що не натрапили на Бартля.