Розділ «БАНДИТИ»

– Тiкайте, хлопцi, їдуть!

Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича – одразу зiйшов i хмiль, i сон.

– Куди ж ховатись? – забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:

– Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.

– Було б, – перекривив Нечипiр i сплюнув.

…Як кiшка стоїть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.

Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:

– Оце – атльоти, вже й полякались!

– Тiкайте в мiй очерет, – сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув рукою:

– Та що там про одрiзи думати, як «вони» вже цепом iдуть по селу!

Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбитої блискавкою верби, перевели дух.

Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.

На селi гавкали собаки – завзято, погрозливо.

Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн червоноармiйцiв.

IV

Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:

– Дi-iла!

Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.

На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвичаїтись босонiж до гострякiв – теж не легка справа.

А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не виїде з Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там, – мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки – так тебе й пiдхоплять.