Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Сiм’я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчної загибелi.

Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!

Н.ГОГОЛЬ

Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаєте «Гуллiверову подорож») справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.

Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги «революцiйного народу» зробити «Гуллiверову подорож» настiльною книгою i положити її з правого боку вiд Рабле («Гаргантюа i Пантагрюеля» вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге, – Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер’янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок.

I

Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.

Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм’ям Томаса Мора («вулиця Томаса Мора»). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, – нашого «вiд голови до п’ят революцiйного города». Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приїсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, «новiй революцiйнiй iнтерпретацiї». Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi.

Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, – яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге, – хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя.

… – Добрий вечiр, Iване Iвановичу. Як ся маєте?

– Доброго здоров’я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки!

Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своїми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь.

А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм’ю, – саме ту сiм’ю, що творить «новий комунiстичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдної квартири.

Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя – Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка – «товаришка Галакта»). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка «Жан»). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить… для здоров’я («для гiгiєни», як говорить товаришка Галактика). Одягається вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникає незалежно вiд соцiальних пертурбацiй..

Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдає читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це буває тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорiї весняний вiтерець i почне валяти дурня в її декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiє себе тримати в руках: вона в цей час читає тiльки такi романи, як от "Хулiо Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i «Любов Жанни Ней» – без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.

Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм’ям – Май, а доньку не менш революцiйним – Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. I

Крiм цих законних членiв сiм’ї є ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв’язанi iнтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха – радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не має спiльного з буржуазними замашками.

Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось iз серцем не ладно – своїми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович?

Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це – зразковий член такої-то колегiї, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добуває вiд мiсцевої преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою.