Розділ «БАНДИТИ»

Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не вирилось, що це є вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого не вдiють – як в’юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.

– Да! Доки не повернуть – миру нема.

– А що ж у тебе, голубчику, забрали? – спитав Кудря.

– Це вам звiсно.

– Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан, а дячок знову єхидно усмiхається.

– Ось я тобi покажу, що в мене було, – i зняв одрiза.

– Та про мене, голубчику, все одно… сказав дiд Кудря i зблiд. Дивиться дячок на Кажана й нiби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, i думав про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича. Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:

– Менi незручно. Ви вже йдiть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипiр…

– Ну й добре…

Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи. Дивилися їм мовчки услiд, аж поки їхнi ледве помiтнi у присмерках постатi зовсiм зникли за кучугурами.

– Розбили їх, мабуть, – сказав хтось i зiдхнув.

– Звiсно, розбили.

– Отож їм i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не зоставлять. Шукатимуть.

– А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.

– Одно слово, буде шаломотня, – сказав дiд Кудря й пiдвiвся. – Мабуть, ходiм, хлопцi, додому.

I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

III

Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапової хати, що на тiм краю села, на пiщаних кучугурах, стояв галас i п’янi вигуки. Грушiвцi почували себе в цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками, що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в Потапа дим коромислом.

– Неси ще! Кажу тобi? – куражився Кажан. – Та гляди – найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.