Розділ «СИЛУЕТИ»

Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш – «дивно!». Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в «мужськiй уборнiй» лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета «Махim». Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають – i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «Ї д ь т е. З г о д н и й». Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: «Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!» А потiм ще подумав (по традицiї: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська».

Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:

…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.

«…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломiй хвилюється:

– …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.

Замовкла.

– …А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:

«Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!» I що ти йому на це скажеш? Ну?

Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.

Дядя Варфоломiй трiумфує.

I розказує ще про другого, «онi, так сказать» —

– Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.

– Ага! Ага!

Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

– I все-таки я за Веронiку.

Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:

– О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже: