Розділ «РЕДАКТОР КАРК»

I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв —

Росiя, Росiя, Росiя моя.

Стоїть сторозтерзаний Київ

I двiстiрозiп’ятий я.

П.ТИЧИНА

Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых трактиры с острогами

Хоронили народную грусть.

В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

I

На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм їх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.

Кожний бравнiнг має свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Українi, сьогоднi: 3 березня року нашого п’ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм’ї комунiстiв, а їх не беруть.

Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.

Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи…

Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!

Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.

Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.

II