Розділ «БАНДИТИ»

Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари, як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет.

Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.

Замовкла вже й балабайка.

I чує тут дячок напружений голос:

– Нечипоре!

– Що таке? Я тебе слухаю.

– Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? – говорить Кажан.

– Про що? Кому?

Знав, про що питає, хотiв сказати й не мiг: «Свiдкiв не може бути».

А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не видно було – нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула нависла над ним, i темнiло в очах.

От простягло руку…

…Ой! – розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.

Промайнуло в головi: «любов»…

…А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось кров’ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка… Потiм i її не стало.

…Шарудiв очерет.