Розділ «БАНДИТИ»

– Хто там такий?

– Це я, Ванько Петренячий, – долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.

– Чого тобi треба? – знову запитав дячок.

– Та їсти принiс.

Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, – аби наїстися. Кажан уперед дивиться, – очi як у вовка: голодний. Так в отрядi не приходилось голодувати.

– Це Килина слiпа прислала, – казав хлопчик, оддаючи клуночка. – Молоко тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.

Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!

Їли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом i сказав:

– Мало.

– А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селi, чи великий загiн стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, – не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi поприїжджали.

– А не бачив, скiльки їх? – спитав Кажан.

– У нас двоє стоїть… Книжку менi подарували… а далi ще кiльканадцять.

– А довго вони тут будуть, не чув?

– Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, i поїдуть… А може й нi!

Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i – мало не скрикнув. Крiзь очерет дивилась на нього пара очей.

– Дядю, чого ви так зблiдли? – спитав хлопчисько.

Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: «Пропали!» Ваньковi теж, мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито прив’язанi.

– Дiду Кудря, де ви є? – проскиглив вiн жалiбно.

Дивиться – у Кажана знову обличчя почервонiло.

– Так ти не сам прийшов? – зiдхнув з полегшенням Кажан.