Розділ «БАНДИТИ»

– Люди ж якi, – каже Кажан, – сьогоднi одному боговi вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти є…

«Так!.. Рiзнi люди бувають, – продовжує далi думати Нечипiр. – Iнший так i розпиняється перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити».

Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж треба. Нiчого не вдiєш. Тепер уже тiкати нiкуди.

Дивиться на Кажана. Читає на обличчi:

«…Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..»

Думає, мабуть, що то є вiн, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нiкчемним. Вигляд у мене який?» – i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.

В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi, вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробiгає легке трiпонiння: – «Ч-i-iч!» – i зникло. Високо над головою пролетiли качки.

– Мабуть, i Бурися пiймали вже… звiсно! Може, й розстрiляли вже… Авжеж не помилують. Дiла!

Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.

– Хоч би табаку захватили… А тепер i живи, як хочеш.

Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть непотрiбною.

Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з неї.

– Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? – кинув Кажан.

Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею – болiла пiсля випивки. Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.

– Чого я нiчого не кажу? – сказав вiн. – Що ж я буду говорити?

– От тобi й маєш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.

«…Треба думати – це вiн правду говорить. I саме менi думати». Але придумати нiчого не мiг i кинув:

– Будемо ждати. Може, поїдуть сьогоднi.

– А як не поїдуть?

– Не поїдуть?.. Нi, як же, поїдуть!