Розділ «БАНДИТИ»

– Тьху! наче пообiцяли йому… – сплюнув Кажан. – А я кажу – не поїдуть!

Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.

Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:

– Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?

Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, – мабуть, i йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби її хтось обценьками схопив.

От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли виїдуть, «…Може, його вже забрали?» – стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.

Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипiр почував те ж.

З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрiлами носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в неї були не пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.

Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:

– Сволоч!

– Що ти кажеш? – спитав дячок.

– То кажу, – зло усмiхнувся той, – що iнший страждає, а другий здається. Примiром, надiявся я на декого iз своїх, а получилось – нiщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.

– А ти що – маленький? Не знаєш, куди тодi йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.

Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався. Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.

– Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться, – казав Кажан далi.

Дячок подивився на нього: стоїть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки нiбито понижчав.

– Iншi, може, вже й розплатились, – кинув вiн. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут.

Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстрiляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.

В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.

– Хло-о-пцi! – нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки: