– Тьху! наче пообiцяли йому… – сплюнув Кажан. – А я кажу – не поїдуть!
Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
– Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, – мабуть, i йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли виїдуть, «…Може, його вже забрали?» – стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипiр почував те ж.
З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрiлами носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в неї були не пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
– Сволоч!
– Що ти кажеш? – спитав дячок.
– То кажу, – зло усмiхнувся той, – що iнший страждає, а другий здається. Примiром, надiявся я на декого iз своїх, а получилось – нiщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
– А ти що – маленький? Не знаєш, куди тодi йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався. Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
– Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться, – казав Кажан далi.
Дячок подивився на нього: стоїть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки нiбито понижчав.
– Iншi, може, вже й розплатились, – кинув вiн. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстрiляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
– Хло-о-пцi! – нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сині етюди » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „БАНДИТИ“ на сторінці 12. Приємного читання.