Розділ «БАНДИТИ»

I

До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала:

– Марько! Де ти є?

– Осьдечки, тьотю, – озивалась дiвчинка.

– Пасеш?

– Пасу, тьотю!

– Ну й паси з богом!

I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, i шепотiла:

– Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чує моє серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця – слiпенька я.

I ще раз зiдхала.

В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордiєвої клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по.дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.

Кажан зарився в снопи й сопiв.

I подумав дячок про свого товариша: «Їй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть».

Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза.

Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.

Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.

– Чи не час нам вилазити? – сказав дячок.

Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє.

Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. «Плаче чи ще?» – i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.